8
І це було так, хоча, може, приманячилося Єві, бо він раптом упав у запамороку від того гомону, покриків, Адаминих вискотів, Кашиного шавкотіння (бо той, коли танцював, завше шавкотів), від тупоту, випарів їжі, горілчаного перегару, куряви, що знялась із ніколи не метеної Євиної підлоги і покривала танцюристів туманом. Але в цій запамороці очі його не переставали бачити, тож вряди-годи вирізняли чи освітлювали прожекторним світлом котрусь подобу. І йому здалося, що Партизан став жуком-гнойовиком з чорним панциром крил за спиною і з малими покривленими ніжками, озутими в запилені сандалети, в яких було обірвано пасочки; голова в нього стала маленька, з вушками й вилупленими очима. Обертас перетворився на таргана-альбіноса, Каша — в коника-стрибунця, правда, голова в нього залишалася колишня: із заплетеною кіскою та пархами — і то, мабуть, тому, що головний метаморфозотворець пошкодував знищувати таку незрівнянну головоньку. Адама ж здобула подобу мурашки — і всі вони, побільшені до людського розміру, шалено гецали і гехали з якимсь дивним відчаєм ув очах і на обличчях, ніби давно хотіли припинити цього бузувірського танця, а не могли — були-бо викляті. І той, хто їх викляв, зволив, щоб вони не зупинялися, бо, коли подумати, всі ми, танцюючи танка життя, ніколи його не змінюємо, бо танок є танок, і система рухів у ньому надто обмежена, відтак примітивна і складається з повторів та видозмін. І Єві стало дивно, що все це відбувається з ним, і в його домі, і з його дружбанами. І тонкий жах у його нутрі почав формуватися у відомого нам червоного вужаку, і той вужака напружив тіло, готуючись до скоку, відтак і скочив, вирвавшись із Євиного горла, і з розгону ляпнувсь об стелю, притім так потужно, що перетворився там на червону пляму з вилізлими навсібіч мацаками…
І все завмерло: Партизан, уже не в тілі жука-гнойовика, а в питомому, закоцюб, вибалушивши злодійські очі; так само й Обертас, а з ними Каша. І тільки Адаму не вдарив цей правець, вона тонюсінько зойкнула й пішла дрібним кроком до ліжка.
— Шо тобі, Єв, бовить? — спитала тривожно. — Не помогви табв’єтки?
— Не помогли, — вихлипнув Єва. — Скажи їм… щоб… пішли…
— Ви чуви? — репетнула вискуче Адама. — Пішви вон! Пішви!
І вона заверещала, ніби й собі викинула з горла вужаку, й кинулася на побитих правцем компанів з піднесеними кулачками й почала молотити їх — одного, другого й третього. І це вивело компанів із оціпеніння, відтак вони валом повалили до виходу, щось здивовано чи й обурено кавкаючи, бо не знали й не усвідомлювали вини, тож були більше зчудовані, як вражені. Останнім Адама вигнала за двері Обертаса й заплеснула перед його отупілою тарганською, побабілою фізіономією двері.
— Ти шо, Адама, сказилась? — спитав він не так в Адами, як в зачинених перед носом дверей.
— Сказивася, сказивася! — заверещала в сінцях Адама. — І шоб мені порога не переступави, пойняви! Пішви вон!
І вона пошукала очима защіпки, щоб замкнути двері, але защіпки тут, як звідомлялося, не існувало, отож сплюнула, обтерла рукою запльованого рота, бо слина в неї перетворилась у піну, і навшпинечки рушила назад, а хатні двері прочинила ледь-ледь і то так, щоб просунути свого мурашиного видка, який і проспівав солоденько:
— А мені, Єв, тоже піти, чи, мо’, остаться? Я б тебе, бідненького, доглянува?..
— Іди к чорту, — просипів Єва, зовсім позбувшися сили. — Всі, всі ідіть к чорту!
— Ну й розумничок, — сказала мурашина голова, й Адама крадьки вступила в кімнатку. — Знаїш, що це я подумава? Може, та чортиця Маруська не ті табв’єтки тобі дава?..
— Не знаю, — прохрипів Єва. — Винеси… з хати… хавку… і пуйло… бо вирву…
Тоді Адама не пожаліла власної скатірки, згорнула її разом із каструлею, тарілками, ложками, виделками й пляшками — все уже порожнє: не залишилося ані хліба, ані огірків, ані моркви, а слоїчка з медом Партизан, хоч і був уражений, таки встиг захопити з собою, — виперла все те в сіни, ще й хатні двері припечатала.
Але дружбани од Єви не пішли. Вони сіли всі втрьох на лавочці, яка була одна в Євиному дворику, і заспівали ті ж таки «Забіліли сніги», власне, співав тільки Каша, а Партизан із Обертасом підвивали, очевидно, бажали нагадати невдячному Єві, що ні батько, ні мати, ні жінка, яких у Єви давно не було (а Адама — яка ж це жінка?), за ним не заплачуть, а заплачуть лише товариші його, дружбани і компани — і вони двічі проячали про того товариша з пісні, щоб до Єви таки дійшло: тільки вони в цьому світі Єву жаліють, Єві співчувають, отож цілком даремно він їх прогнав. Через це повторили того куплета: про батька, матір, жінку, а на противагу до них — про товариша, ще раз і ще.
Читать дальше