Валерій Шевчук - Фрагменти із сувою мойр. Частина 2. Театр прози

— Це у нас, сказать, прощальна вечеря, — і справді, коли це чинилося, день почав добігати кінця. — Прости, друг Єва, коли шо було не так. Упокой Господь твою душу! — і він урочисто звів гранчака.

— Неправильно! — каркнула Адама і стала схожа на жабу, котра готується до співу. — Невзя казать: за упокой, када він живий!

— Ти теж так казала! — обурився Обонко.

— Казава про друге! — квакнула Адама. — Женщини можуть мить чоловіків — не тіки покойників.

— Ну, харашо, звіни, — вибачився Обертас. — Но ми всьо рамно з ним прощаїмось… Перебила мені мисль…

— У нас друг, шо так, коли було, — сказав Каша.

— Ну, конешно, — підхопив Обертас. — Хтів сказать: жили ми, може, й не так, як комусь наравиться, але не ті, а той, — Обонко показав гранчаком на стелю, — нас судить буде. Жили ми, сказать, як уміли і як зложилось. Не забувай нас, Єво!

Проказав тираду скрушним голосом, який аж зривався від розчулення чи зворушення, і в Адами від того викотилася з лівого ока сльозина та й крапнула просто на тарілку — була сльоза на колір зелена.

— Дать тобі мнясця? — ніжно спитала Адама, коли випили.

— Дай! Не з’їм, то попробую, — сказав Єва. — Картошки не тра, тіки мняса. Мені вже нішо неінтересно, а собачатинки ще хочеться.

— А я лучче гурків та моркви похрумаю, — сказав Партизан, з осторогою позираючи на каструлю. — З медом! Замічатільна річ гурки та морква з медом! Єв, хочеш меду?

Але останню фразу сказав якось тихо й украдно, тож, здається, до Єви не дійшла. Бо головна подія моменту був не він, а те, як Адама настромлювала на виделку шмат м’яса, обережно поклала на тарілку, збоку примостила шматка хліба й пішла до Єви.

— Сам поїси чи погодувать? — спитала ніжно.

Обертас та Каша тим часом наклали на тарілки печені й мотали із чмакотом, аж біля вух їм потріпувало. Партизан же відкрив слоїчка, мастив огірка медом з виделки і сласно, примружуючи очі, клав до рота. Після того чинив те саме зі шматком моркви.

— Оце я люблю, — сказав ні до кого. — А то собачатина, бр-р!

— Любиш повипендрюваться, — звів від тарілки червоне обличчя Обертас. — Бери, жери і не моняйся.

— Слиш, Адамо, — спитав Єва, понюхавши м’ясо. — А чо це воно куркою смердить?

— От чудак, — засміялася Адама. — Він же, покойник, у Пшона курячі яйця жер. Через це Пшоно його й прикандечив! Не нюхай, а похамай, воно кусне. Сама вже попробувава, бівьшой куснятинки не хамава!

— Розстерви мат! — лайнувся Партизан. — Так пахне, сказиться можна! Слиш, Єв! Це ти не брешеш, що я вже собачатину жер?

— І не раз! — сказав Єва, все ще принюхуючись до м’яса, від цього нюшкування змучене його лице злагідніло.

— Побожись! — закляв Партизан.

— Їй-бо, Партизан, ти їв у мене собаче мнясо й не раз. З’їж і тепера: нічо тобі не зробиться!

— Боюсь, що вирву! — скривився Партизан. — Жолудок у мене чуствітельний!

І він знову вдихнув м’ясячі випари.

— Раньше ж не виривав, — сказав Обертас.

— Раньше не знав, що жер, — відгризнувся Партизан. — А теперички знаю, тож боюсь, шо вирву! Це дві большії разниці!

— Чо не їси? — спитала в Єви Адама. — Покушай, воно хароше!

— Нє, не йде! — сказав Єва. — А понюхать приятно!

— Тоді давай погодую, — сказала пестливо Адама. — Ну, відкрий ротика!

Єва слухняно розкрив, і Адама бережно вклала туди кавалка.

— Пожуй, пожуй, — тоненько проспівала. — Коли зтошнить, виплюнеш, а не зтошнить — похамаєш!

І поки розігрувалася ця ніжна сцена, там, за столом, Євині друзяки, всі три, тобто разом із гидливим Партизаном, мололи печеню, ярісно мотаючи виделками.

— То шо — ковтнув? — спитала Адама.

— Та ковтнув, — мовив Єва.

— Не зтошнило?

— Та наче нє!

— Тоді відкрий ротика!

І вона вклала у Євину розхилену вершу ще кавалка. Єва пожував і вдруге ковтнув.

— Замічательне мнясо! — сказав сердешно. — Тіко куркою смердить.

— Ну, курка — це не таке, шоб не хамать, — мовила турботливо Адама. — Розкрий ротика!

— Знаєш, шо я оце подумав, Адамо, — сказав Єва. — А може, той сигнал… ну, був фальшивий? А може, мене це мнясо, як колись мого папку, влічить?

— Може, — сказала Адама, вкладаючи йому до рота ще кавалка. — Похамай харашенько, тоді й побачимо. Все на прахтиці провіряється!

— Кончайте жрать! — заявив голосно Обертас. — А то багато їсти, а мало пить вредно. Партизан, валяй речуху!

Партизан облизався, як пес, кинув туди-сюди злодійськими очима і встав.

— Конечно, скажу, — заторохкотів, — бо Єва нам луччий друг! І я не придставляю, як без нього жить будем! Кончай, Єва, хандрить, дьорни п’ять грамуль — і хай всьо буде, як раньше! Бо када брать у голову дурню, дурня туди й зайде. Через це послушай мене, Партизана, — више голову, босяк! Дать тобі п’ять грамуль?