— Через це я й придложив повелеситься, — криво всміхнувся Партизан.
7
І вони почали веселитися. Не відразу, а поступово розворухуючись, бо те Кашине виття ніби попекло їх, ніби кинуло самих до ями, чорної, липкої, повної болота чи кваші, що смерділа отим Темним, яке промайнуло у Євиній хатці й примусило повірити: все серйозно і вони прийшли на передпоминки, а властиво, попрощатися із своїм дружбаном. Отож почали видряпуватися з тієї ями, щоб стати такими, як були передоцім, перед моментом, якого не «пунімав» Обертас, а може, й Партизан. Бо Каша та Адама його «пунімали», а найбільше його розумів таки Єва, адже це до нього прийшла Біда.
Відтак вибирались із ями: анекдотом, жартом, хохмою, а тоді заревли пісні вже веселої, розтуляючи пащеки, з яких виривався сопух із шматочками пережованої собачатини, огірків та моркви. І ніхто з них і гадки не мав, що всі вони лише ляльковий театр, який тільки напочатку ляльковий, і їхні рухи — то не їхні руки, а посмик нитки. І їхні слова — не їхні, бо їх проказує за них Актор [2] Друге значення цього слова: слідчий.
під сценою чи на поді. А окрім того, існує ще один: Головний у цьому гротескнутому дійстві, який хоча й використав поетику лялькового театру, однак насправді є балетмейстером. Отож усе мало завершитися таки танцем, бо танець таки основа цього спектаклю. Тому він, отой Невидимий, пильно вдивлявся на той не піднятий над публікою, а навпаки — спущений у яму Євиної хатки майданчик, на якому й відбувалося дійство, і йому, може, було утішно, а може, й печально бачити, як ляльковий перетворюється у театр масок, бо кожен із дійовців, навіть Адама, налили в себе чародійного пійла, від якого людина й перетворюється на носія маски, що її вигадав для них шалений та незбагненний режисер — тим і стали масками-ляльками, що керуються таки ниточками. І в кожного дійовця маска була смішна: дурна, гротескна й почварна, але з ями сяк-так вони повилазили чи виборсалися. І тільки одного помилував той божевільний режисер — Єву, тримаючи його нерушним на ліжку й пустивши йому в голову трохи світла з прожектора. Воно й проливалося через очні виходи, хоч до компанів навряд чи доходило. Через це Єва по-своєму й сам ставав трохи таким режисером, а може, лише його часткою. І Єві здалося, що це й справді щось дивне, бо в ньому, крім Невидимого, всі є акторами, а глядач лише один — саме він, тобто частка режисера. Відтак театр масок поступово перетворювавсь у кіно-театр, ні, не кінотеатр, а через дефіс. І все те, що відбувалося за столом, стало ніби ретроспекцією. І Єва цілком міг переконатися, що бачить себе минулого і своє минуле, може, трохи й покривлене через модерністичні вивихи, але, по суті, глибоко реальне. Однак і ця покривленість була потрібна, через що режисер і вирвав з його язика кліщами своєї заповзятливості оті важкі, олив’яні слова, що все в світі — «їрунда». Дивився це кіно, інколи звеселяючися, а більше жахаючись. Адже залишав у цьому світі тільки його, бо кіно насправді — театр тіней, а тіні — це тіні і не більше. І їхнє існування залежить не від нього чи будь-кого з цих акторів, а тільки од світла, прожектора чи проектора, що їх пустив кіномеханік; коли ж світло гасне, а до цього увіч-таки йдеться (і Єва це твердо знав), то жодного кіна не буде, а всі тіні розтануть у просторі, як не один творений на цій землі міраж. І коли Єва це збагнув, йому захотілося заплющитися, що він і вчинив, відтак кіно пропало, залишилися тільки звуки, власне, розсипані в кімнаті слова, що виривалися з розхилених пащек, — якусь мить провисали в повітрі й безшумно лускали, ніби бульбашки, бо й слова — тіні. А всі разом, змішані, створювали кашу, тобто щось схоже на мову одного з другорядних героїв цього дійства, але не тоді, коли той співає, відтак учинялося щось на кшталт постмодерністичного белькотання (про яке дійовці вистави не мали зеленого поняття), але вони це белькотання захоплено витворювали.
Але ще раз наголошую: не забуваймо, що режисер був передусім балетмейстером, через що в конечному підсумку мав перетворити всі оті театри, які вміщав на малій площинці підлоги Євиної хатки, у балет, який не знає слів, а лише мову рухів — химерний танець тіней, бо химерний Невідомий такого танця поклав-таки в суті життя. Отож після всіх тих метаморфоз, що визначали ступені виборсування з ями, він пустив у вуха своїх дійовців музику, хоч тут не могло бути ані радіо, ані магнітофона — всі предметні речі представники цього мікросвіту давно перетворили на пекучу воду, яка давно розчинилась у їхніх нутрах, як розчиняється й зараз, а може, тих речей тут ніколи й не було. Але музика таки з’явилася, ніби сама від себе, і вони під неї почали смикатися і вигинатися, створивши коло довкруж Адами, яка вигиналась і смикалася найбільше, ніби бажала викликати в цих анемічних, півзаморочених кавалерах хоч би видимість сексуального почуття до себе. Але вони давно були ялові, отож тільки й могли, що незграбно імітувати це почуття, вряди-годи погукуючи і творячи зі своїх спітнілих лиць сатанинські маски, змінні та крихкі. І на все те, може, й сумно, а може, лишень уважно, десь так, як ботанік на комах, котрих вивчає, звідкілясь дивилося Око, вправлене в трикутника, чи з форми летючої тарілки, з променя, якого ті посилали, відтак ті промені й ставали нитками, котрі водили у вертепній хатці отих ляльок-комах.
Читать дальше