Валерій Шевчук - Фрагменти із сувою мойр. Частина 1. Кросворд

— Від дуалізму до тріяди. Бачу в тобі поступ.

— Іронізуєш? — спитав, бо розбивала цими репліками мою потокову наладнаність.

— О, вибач, я все ще під враженням від зустрічі з домом мого дитинства.

— То, може, не будемо про практичні речі? — спитав. — Адже в нас, як сказала, море часу.

Ішли якийсь час мовчки.

— Будемо, — проголосила тихо, але твердо. — Хочеться вирішити все в Житомирі. І ще раз вибач, що перебила тебе, — важко переключатись. Готова тебе вислухати. Отже, три шляхи…

Тепер зосередитися треба було мені, бо я не так сколотився, як сколихнувся.

— Так, — сказав. — Найпростіше, на твою ж пропозицію, відгородитися від батьків, дідів і прадідів, забути і їх, і їхні історії, тобто відірвати їх від себе, а жити власним життям. Тобто одружитись і на все інше плюнути.

— Що цьому заважає? — спитала так само тихо.

— Моя невлаштованість, незабезпеченість і бездахість. Тобто нам довелося б долати немалі труднощі. Без ремства, нарікань, аж доки чогось доб’ємось.

— По-моєму, це не найпростіший, а найскладніший шлях.

— Можливо. Але при добрій волі, любові, взаємодопомозі й відданості — цілком можливий.

Вона йшла якийсь час мовчки.

— Ти сказав, що одружитися зараз не можемо через батьків. Що мав на увазі?

— Коли залучимо до цього батьків. Тобто неможливо, щоб я пішов жити до тебе.

— Таки неможливо, — зітхнула Іра. — Який же шлях другий?

— Романтичний, — сказав я. — Зачекати кілька років, поки закінчу навчання і влаштуюся.

— Що ж у тому романтичного? — спитала, коротко на мене зирнувши.

— Знаєш, що таке таємний шлюб? — спитав я. — Шлюб осіб царської чи якої там крові з особами крові нецарської, а ти ж принцеса?

— Смієшся? — спитала втомлено й печально.

— Аж ніяк, — мовив я трохи патетично, здається, це мій ґандж — часом удаватись у патетику. — Я тут сидів і думав, що доля недаремно завела нас у місто нашого дитинства. Отож давай зв’яжемося тут взаємною присягою на вірність, любов, тобто постанемо зі своїм коханням не перед суспільством чи церквою, зрештою, це те саме, а перед Богом.

— Ти що, віруючий? — здивовано спитала вона.

— Тією мірою, якою віруючою є кожна людина — визнає вона це, а чи ні.

— Не зрозуміла, — зирнула на мене.

— Гаразд, спробую пояснити, — мовив я. — Якось мені розповідала, що, мандруючи, ледве не втопилася. Зверталася тоді до Бога?

— Так! — протягла вона. — Але це вийшло якось саме від себе. І звідки знаєш, що я зверталася до Бога?

— Бо не могло бути інакше, — категорично прорік. — Бог, Іро, не офіційна категорія. Бог — це те неосяжне і незбагненне, часточкою якого є кожна жива душа. Отож коли зверталася до Бога в час нещастя, то й віруюча. І невіруючим може бути камінь чи колода, а не жива істота з живою душею.

— Можливо, — сказала. — Отже…

— Отже, через взаємну клятву візьмемо таємний шлюб і хай це буде нашим чистилищем.

— Хочеш випробувати мене?

— Не тебе, а нас. Ти випробуєш мене, я — тебе, а ми — нас.

— А третій шлях?

— Третій шлях — найтяжчий, — сказав я і замовк.

— Слухаю тебе, — підігнала вона.

— Знаєш, що це таке: полюбовне розлучення? — спитав я.

— Коли розлучаються за взаємною згодою без ворожнечі, — відповіла.

— Так! Сама писала, що наш ліс для нас уже помер і нам треба шукати з нього виходу. Отож можемо покинути всілякі такі балачки, чудово погуляти містом нашого дитинства, випити, потім я проведу тебе до автобуса, поцілуємося — і розбіжимося.

— Та ніколи в світі! — вигукнула Іра. — Не хочу з тобою розлучатися!

— Не хочу і я, — мовив. — Але більше за те, що сказав, придумати не можу. Вибирай або давай свої пропозиції, і ми їх обміркуємо.

— Але ж не маю пропозицій! — сказала палко.

— Тоді вибирай одне з двох — тріяда в мене не вийшла, бо від третього ти відмовилася.

— А що хотів би вибрати ти?

— Яку позицію вибереш, на ту пристану.

— Можна мені подумати? — спитала зовсім тихо.

Ми підходили до колонади в класичному стилі, яка й була входом у парк.

— Маєш на роздуми годину часу, бо треба пообідати й випити. До речі, оце і є вхід до парку, пригадуєш його?

Вона зупинилася й обдивилася колони, які стояли вигнутим рядом.

— По-моєму, пізнаю, — сказала спроквола. — Але тоді, здається, була осінь. Багато листя, жовтого й червоного, і я складала з нього букета. Мама сиділа на лавці, і до неї підійшов незнайомий чоловік. І заговорив, а вона до нього всміхалася. І мені страшенно не сподобалася та її усмішка, і я крикнула: «Мамо, хочу додому!» Але не звернула на мій погук уваги, тільки сказала: «Погуляй, доню, бо мені треба поговорити з цим дядею». І я продовжувала збирати листя, сердито на них позираючи. Усе в мені аж кипіло, а вони говорили, говорили…