Валерій Шевчук - Фрагменти із сувою мойр. Частина 1. Кросворд

Отже, історія з моїм батьком та Калиновською майже прояснилася, але чому Іра вирішила мені її розповісти, тобто перестала ховатися? Настав час нам вийти з одного рівня стосунків і перейти на другий? Здається, так, принаймні про це вістив і її останній лист, зокрема те місце, де йшлося про вихід із нашого лісу, і це мав би бути не шлях, яким заходили до нього, а вихід на залите сонцем поле. Зрештою, пасаж можна пояснити й простіше, адже моє життя виходило з колишніх меж: школу, де працював, покинув, станцію, як місце прожиття, також маю невдовзі покинути. Отже, втримувати наш ліс за місце зустрічей було б принаймні незручно з елементарної причини: чи хочемо того, чи ні, але той ліс, як місце зустрічі, — проспівана пісня, і це без жодних символів. Зустрічатись у гуртожитку, де мав жити, — немислимо, блукати київськими вулицями можна, але де знайти місце для інтимних сходжень: його не мав ні я, ні вона — я про це раніше якось не подумав. Отже, ясно одне: рівень наших стосунків повинен був би мати, кажучи прозаїчно, матеріальне забезпечення. Одружитись із Ірою не міг, бо не мав куди її привести: винайняти в Києві квартиру не було таких коштів, так само й забезпечити новостворену родину, бо яка там аспірантська стипендія? Прийти до неї приймаком і жити з Калиновською та її ревнивим чоловіком, де яскраво палає пекло, попри те, що вони довідалися б, чий я син, — ще більш абсурдно. Ні, в такій ситуації Іра мусила порозвалювати всі свої криївки, заборола, таїни й поставити мене носом перед глухою стіною, що вона блискуче вчинила. Отже, романтиком виявляв себе я, а не вона, бо цілковито не думав про майбутнє. У стосунках із нею далі бажання наступної зустрічі з ритуалом статевого задоволення й милими балачками, притому в місці, що імітувало туристську зупинку, я не йшов, та й не було куди, а таке увіч її не задовольняло. Отже, «дівкою», за визначенням господині, була не вона, а я, так само й туристом. Звісно, ми могли б з’єднатися в убогому, навіть злидарському місці, винайнявши десь дешеву кімнату, на кшталт моєї, на якійсь із приміських станцій, але це з’їдало б наші кошти і принаймні літніх поїздок до Криму чи будь-куди вона навряд чи могла б собі дозволити; тоді були б «борги, борщі, побиті чашки, використані банки», як писала, а для неї це — ознака бруду, хоч для мене такі речі цілком неістотні, так жити зміг би, бо звик до бідацького, а не заможного життя. Для того ж щоб стати, як то кажуть, на ноги, мало б минути принаймні кілька років, поки закінчу аспірантуру й належно влаштуюся. Але вона старша за мене, і плин часу, як жінка, сприймає гостріше й трагічніше, а коли йдеться про подібні речі, романтика завжди кудись дівається.

Зайшов до гастроному біля бульвару, купив батона й ковбасу: і те, і те попросив у продавців порізати й рушив у винний відділ. На мій подив, кримські вина тут були, я купив «Сурож кримський білий» — хоч із того був задоволений. Уклав усе до торбини, яку передбачливо захопив, і пішов на бульвар. Часу ще мав досить, тож сів і викурив сигарету, намагаючися заспокоїтися.

І чомусь мені подумалося, що ставився до Іри як до одежі, яку збирався придбати: уважно, навіть доскіпливо приміряв, припасовував, примічав, що в ній мені не підходить, — задовге чи закоротке, заповне чи затісне, — але чомусь зовсім не думав, що мені бракує шафи, щоб цього доладно дібраного костюма зберігати, отож його доля — бути повішеним на спинці стільця, а що з таким костюмом станеться, особливо дорогим та вишуканим (Іра, судячи з манери одягатися й прикрашатися, була істотою дорогою й вишуканою, увіч не для моєї кишені), коли з ним так поводяться? Отже, і тут я виявив себе дурнем клаповухим і романтиком, для якого краса і внутрішні якості — усе, а засоби утримання цієї краси — цілком неістотні.

Аж холодом пробило від цих думок: зрештою, скільки зусиль зужила Іра, щоб я нарешті подивився на світ незамиленими очима! Очевидно, романтичний тон її листів, подумалося мені, й був вишуканою формою, за допомогою якої хотіла добитися чи достукатися до мого нібито розуму й раціоналізму, бо саме мій розум і раціоналізм був цілком романтичного спрямування, а її турбували насущні речі, отже, по-справжньому раціоналістичні. Мій же розум виявився своєрідним різновидом глупоти, адже є не лише глупота, вища від усякого розуму, а й розум, нижчий від усілякої глупоти, а романтичний розум такий передусім. Але це тільки з погляду практичного раціо, а практичне раціо завжди похідне від примітивності душі та помислів, адже існує ще раціо абсурду, без якого неможливий духовний подвиг, на який людина себе піднімає, — я ж хотів у житті саме цього, і саме в цьому й була моя мета. Іра це відчувала, але моя мета, як і моя відданість їй, була їй незрозуміла, бо хотіла жити, а я — діяти, а це далеко не те саме. Однак відповідь на поставлену проблему мушу дати не зволікаючи, бо того від мене вимагала, для цього й поставила носом до глухої стіни, і відсуватися вже нема куди. Пенька помазано потужним клеєм, звареним із омели, і пташка до нього приліпилася. І та пташка аж ніяк не вона, а таки я. Клей зварено сумлінно й зі знанням справи, отже, коли птах не вирветься, його або зужиють, або зачинять у клітку, можливо, дорогу й гарну, а клітка — це і є обов’язки, від яких так гаряче відрікалась у своїх листах Іра. І я з вільної пташки перетворюсь у жука-гнойовика (нагадаю, моє прізвище Жук), який живитиме гній своїми відкладами, а гній живитиме його.