Валерій Шевчук - Фрагменти із сувою мойр. Частина 1. Кросворд

— Досить, Іро! — струснув її за плечі. — То була зустріч важкохворої людини і тієї, що бажала поспівчувати. Не більше, Іро!

— Можливо, — сказала, ніби приходячи до тями, Іра. — Але я в це чомусь не вірю. Хочу повірити й не вірю.

— Бо в тобі ще живе почуття вини, — м’яко сказав я.

— Якої вини? — дивно подивилася на мене. — Я була невинне дитя, яке тільки й хотіло, що батьківської любові, а її ніколи не мало. Яка ж моя вина?

— Та, що хотіла перетворити свою вигадку, тобто казку, на дійсність. А дійсність — це не казка, Іро! — сказав я, цілуючи її в лоба.

— Але яка вартість дійсності без казки? — спитала розгублено.

— Велика, Іро, — мовив тепло, пригортаючи її до себе. — Бо дійсність, моя дівчинко, завше досконаліша від гри.

З’явилися якісь люди, і вона відхилилася від мене.

— Вибач, я забулася, — всміхнулася криво. — Ніби щось напливло!

— Тепер усе гаразд? — спитав я.

— Так! — відповіла вже бадьоро. — А тепер показуй свій парк.

І я повів її до однорукої (другу руку хтось відпиляв) богині вічної юності та полювання Артеміди, що стояла на штучно висипаному пагорбі з палісадничком, де розташувалися колом лавки. Ми там трохи посиділи, і я оповів, хто була та богиня і які міти пов’язано з її іменем. Потім подивилися руїни палацу барона Шодуара, і я розказав про горбаня аристократа, який і посадив цей парк, збирача стародавніх європейських картин і великого нумізмата. Показав величезні червонолисті буки, що залишилися про нього на згадку, і розповів, як під час війни горів цей палац і як люди розграбовували музейні рештки, а ще про далеку звідси могилу на німецькому цвинтарі, де стоїть його розгромлений і побитий гробівець. Потім ми дивилися на розкішну долину, в якій зливалися річки Тетерів і Кам’янка. Недаремно так старався, адже хотів догодити її туристському інтересу. Вона ж залишалася задумлива й сумовита. Тоді ми спустилися до круглої екзотичної альтанки на не менш екзотичній скелі, і я показав на повздовжню будівлю колишньої дванадцятої початкової школи, де я вчився по війні.

В альтанці ми затрималися й дивилися на розлив води: через Тетерів було прокладено дощатого пішохідного моста, а з того боку ріс ряд тополь, що їх посадили у війну німці, — там було густо насипано голих людських тіл, річка ж біля берега аж кипіла від купальників.

— Отут ми й дамо свою присягу, — сказала тихо Іра. — Але…

— Щось стримує? — спитав.

— Ні, — мовила, — але це велика відповідальність.

— Так, — згодився я, — і її я вибираю.

Ми коротко обговорили текст присяги, вона мала бути коротка: «Клянуся перед Богом і власним сумлінням, що я, беручи за дружину Ірину Канішевську (вона ж мала назвати мене), буду їй (йому) вірним, щирим і відданим другом. Ділитимем разом клопоти і труднощі, і ця клятва хай буде дійсна доти, доки її із себе знімемо за обопільною згодою». Перший проказав цю формулу я, тоді — вона, потому обійнялися й поцілувалися довгим поцілунком, хоч саме в цей час на горі з’явилися якісь чужі люди, а коли зайшли до альтанки, ми її покинули, і я повів свою таємну дружину в молодшу частину парку, де стояли гральні заклади й розташувався танцмайданчик, на якому вечорами сходилися житомирські хлопці й дівчата. Ми обоє були видимо схвильовані, тож мовчали, тільки трималися за руки, вряди-годи щасливо одне на одного позираючи.

— Отже, на той бік не підемо? — спитав я.

— Ні, там забагато людей, — відказала вона.

— Можна було б вийти в поле, — сказав я, — людей там нема, тільки кущі, яри та поля. До речі, щось таке, про яке писала в листі.

— Хай цим полем буде наш парк, — сказала. — З ним ми більше пов’язані.

— Гаразд! — згодився я. — Тоді треба знайти місце для весільної трапези, щоб ніхто не заважав. Хочу бути тільки з тобою.

Таку лавку я знав, її затягли в кущі закохані, ввечері вона завжди зайнята, а вдень — вільна. Так воно й було. Єдина недогода — сміття довкола: папір, пляшки, консервні бляшанки, недопалки, зімнуті пачки від цигарок.

— Прибрати? — спитав.

— Ні, — відповіла Іра. — Бо де помиєш руки?

Помити руки було де, бо в парку не один кран для поливання, але я змовчав — не хотів її покидати.

— Усе-таки якась сумна, — сказав.

— Коли хвилююся, завжди сумна, — відповіла.

Розклала хліб і ковбасу, а я заходився вибивати корка з пляшки.

— Все-таки дістав кримського вина! — мовила.

— Старався, — відповів. — А може, пощастило чи так треба було.

У кущах затріщало, і з-поміж гілок вистромив голову брудний, зі зваляною шерстиною, увіч бездомний пес.