Валерій Шевчук - Фрагменти із сувою мойр. Частина 1. Кросворд

Побачити будинка свого дитинства Іра хотіла: до речі, там і досі, сповістила вона, жив материн брат.

— А чи не родовий це дім по матері? — спитав я.

— Так, — потвердила. — Це дім мого діда Калиновського.

Новина також цікава, бо свідчила, що Ірин батько прийшов до Калиновської в прийми, а в приймаків бувають свої комплекси. З другого боку, і це факт: не тільки Ірин батько вчинив матеріальну ласку Калиновській, одружившись із нею, а й вона йому, бо той власного житла не мав. Досі Іра не признавалася, що в Житомирі живуть її близькі родичі, але вона багато до чого не признавалася.

— Родичаєтеся? — спитав я.

— О ні, — відказала. — Дядько тільки раз приїжджав до Києва, мати кілька разів у Житомир їздила, але без дітей. У них стосунки — як у мене із сестрою. Окрім того, дядько терпіти не може тата, вони ніколи між собою не ладнали.

Отже, приймака в тому домі шанували не вельми. Звісно, в ті рази, коли Калиновська приїжджала до Житомира, заходила до нас. Можливо, задля цього й приїжджала, подаючи поїздки як відвідини брата.

— У дядька велика родина, отже, ми обмежували його життєвий простір, — сконстатувала Іра.

Іще один факт: виїзд відбувся не тільки через ревність, а з причин і прозаїчніших: обидві родини в одному домі не вживалися. Іра раніше романтизувала свій виїзд до Києва — реальність завжди прозаїчніша.

Ми купили квитка назад для Іри, я в Житомирі мав залишитися, бо саме на цей день припадав братів день народження (звісно, про спільні відвідини мого дому не йшлося). Пішли до Кашперівської пішки, хоч можна було під’їхати. Але Іра захотіла прогулятися містом.

— Тут своя атмосфера, — сказала, — яка починає мені подобатися.

Цю атмосферу відчував завжди: віддавен знайома й рідна, а отже, й приваблива.

Балачка перекинулася на загальні речі: про місто й куди маємо рушити.

— У парк — обов’язково, — сказала Іра. — Туди мама водила мене гуляти.

— А бульвари пам’ятаєш? — спитав.

— Бульвари — ні, але якийсь довгий-довгий парк.

— Це і є бульвари, які ведуть до парку, — засміявся я. — До речі, парк старі люди називають Четвертим бульваром.

Червоного будинка на Кашперівській розшукали швидко — був чималий, і я подумки здивувався: чому тут було тісно для двох родин? Але то вже їхні внутрішні справи, вони мене цікавили мало.

— Зайдеш зі мною чи почекаєш? — спитала Іра, але таким тоном, щоб я мав підстави відмовитися, м’яко кажучи; тобто заходити в дім до своїх родичів зі мною не бажала. Ясно й чому: в розмові з родичами могла випливти інформація, якої подавати мені не хотіла. Але я мав вагомішу причину відмовитися: інформації дістав так багато і такої несподіваної, що конче праг перевести духа, а це значить залишитися на самоті і все те перетравити. Іра заявила, що довго залишатися в домі не має наміру, їй важливі не родичі, а, як сказала: «Все хочу там побачити», — отже, власна присутність у цьому домі. За годину вийде.

— Ті бульвари, які згадував, далеко? — спитала.

— Та ні, — відповів. — Просто вулицею до її кінця, тоді звернути ліворуч на Садову, але не праворуч до базару, пройти Садовою, там вони й почнуться.

— Базар? — спитала Іра. — Я туди з матір’ю не раз ходила, це десь недалеко.

— Так, — сказав. — До речі, зайду до магазину й куплю щось для перекусу, поїмо десь на траві. Вино можна?

— Траву люблю, — розкішно всміхнулася Іра. — І вино також. Бажано кримське.

— Якщо тут продається, — мовив я.

— Звісно, — сказала Іра. — Це ж не Крим!

Фраза була занозиста, але мене не вколола.

— Зустрінемося на лавці Першого бульвару за пам’ятником співцеві Російської імперії.

— А що це за співець? — не збагнула Іра. Я помітив, що інакомовлення вона сприймає лише власного складання.

— Побачиш. Величавий пам’ятник заввишки півкілометра на ще величавішому постаменті, висотою у два метри. Ширужиток царських часів.

— Це патетика чи іронія? — засміялася вона.

— Іронічна патетика, — сказав я, і ми розійшлися.

Але про всяк випадок озирнувся: піде в цей дім чи до якогось іншого, а чи взагалі в жоден не піде? Але пішла таки туди. Перед входом привітала мене рукою, що вчинив і я…

Здається, ми й справді з Ірою влізли, як вона сказала, «по самі вуха», в якусь дивну й химерно сплетену, як сітка, історію. Улізли чи вона втягла в себе нас. Але не міг не признати: саме на цьому й основувався Ірин до мене інтерес. Звісно, зіграв своє й випадок, зокрема перша зустріч в електричці, але Іра не тільки була готова до тієї зустрічі, а й бажала її, тобто вона зварила той клей, на який ми й поприліплювалися, — до речі, образ клею взято з поеми С. Кленовича «Роксоланія» від 1584 року, там оповідається про ловитву пташок: ловці варили з омели клей, мазали пеньки, і птахи прилипали до них ногами, коли на пеньки сідали. Отже, наша історія й була пеньком для птахоловів. Але Іра хоч, може, й варила ту прилипачку, але птахоловом не була — це вже каверза того, котрий творив із неї відьмочку, а отже, виховував на свою коханку — якийсь закоханий чорт. Але таке порівняння трохи злостиве, і я посоромився, адже злостивим у цій ситуації бути не міг. Ба мав переконання, що з часу нашої поїздки Іра перестала гратися зі мною в хованки, як перестає гратися з рибою рибалка, котрий її вже підчепив і вся турбота в якого одна: щоб та риба не зірвалася. Знову трохи злостивий образ, але зважмо, що він витворений не тим закоханим молодиком, який повільно брів, опустивши голову, рідним містом і на якого покладено місію знайти вихід із того лабіринту чи кросворда, а похилого віку драгоманом (драгоман — значить «тлумач») тієї історії, який чудово знає, як вона закінчилася. Але я, теперішній, не поспішаю бути мудрим по шкоді, а тільки хочу переселитись у молодого себе та й не більше.