Валерій Шевчук - Привид мертвого дому. Роман-квінтет

— Проведу тебе до гуртожитку, — сказав.

Ми сіли в міський автобус і поїхали Окружною дорогою. Слів не було, але поруч із нею було мені легше, хоч аж зовсім не затишніше. Бо між нею і мною уже сплелося немало пов’язаних ниток — ми обірвали їх тільки кілька.

Я взяв Тамарину руку, холодну й неживу — вона руки не відібрала.

— Тамаро, — сказав я з тугою. — Невже все так безнадійно?

Мовчала. Автобус впускав і випускав людей. Ми сиділи кожен у своїй оболоні, а обоє — в спільній. І не існувало нічого, окрім того світу. Були ми роз’єднані, але й сполучені однією печаллю. Бо все, здається, і справді було безнадійно…

Йшли дорогою до гуртожитку. Я чув, як дівчина дихала, так само дихали навколо жовті дерева. Ось вони, київські алеї, по яких ми хотіли поблукати. Але сумне наше блукання.

Я тримав її за руку, а тоді обійняв за плечі. Вона напружилась, однак руки моєї не скинула. Ми йшли, як ходили не раз і не двісті, і наші тіла випромінювали ті струми, що нас завжди хвилювали та єднали. Але зараз було по-інакшому. Зараз на нас була бляшана одежа і дув у вічі холодний продув.

— А тепер іди, — шепнула вона, коли ми, нарешті, зупинилися біля гуртожитку.

— Ні, — сказав я вперто. — Цей вечір і ніч мої. Розлучимося завтра.

— Навіщо це тобі?

— Маю на те право, — сказав так само вперто, бо таки не міг зараз з нею розлучитися. Вона це відчула. І згодилася мене пожаліти. Я це нутром відчув: таки зумів пробити її холодну, бляшану неприступність. Ні, я ні на що не сподівався, прагнув тільки одного — поки що не піти.

— Ти мене мучиш, Максе! — сказала вона. — Ну, зрозумій!

Я стояв на певній відстані від неї і тяжко дихав — мені бракувало в цьому холодному вечорі повітря. Дух осіннього листя забивав мені горло.

— Це ти повинна мене зрозуміти, — сказав я.

— Не можу сьогодні. Я хвора! — майже зойкнула вона.

— Я знаю, — сказав. — Прошу в тебе не тебе — подаруй мені тільки ніч.

— Ти божевільний!

— Ні, я маю на те право, — мій голос набирав загрозливих ноток. — Інакше… цілий вік шкодуватимеш…

Зирнула на мене перелякано — це говорив із мене мій звір. Вона це знала. Сльози потекли їй по обличчі, я прихилив її до себе і зціловував їх. По тому трохи загрубо відштовхнув її від себе.

— Іди по ключі…

Прийом було відпрацьовано: вона мала зайти до вестибюля і взяти в чергової ключі. Я мав зайти по тому. Показував студентського квитка і казав, що мені треба до хлопців з такої-то кімнати. А інколи й не показував квитка, а просто йшов, і не завжди мене перепиняли. Бо коли б ми зайшли разом, то чергова мене напевне не пропустила б. Та баба була відьма й затримала б мене із самого задоволення, що зробила парочці капость. Але зараз я ризикував. Тамара могла б зачинитися від мене — тоді не знаю, що було б. Навіть думати не хотів, бо тоді командував би не я, а мій звір. Звір же має власну логіку і знає власні закони, яким підлягає. Єдина моя надія — Тамара про мого звіра відала.

Я пройшов у гуртожиток щасливо. «Відьма» балакала по телефону, а це був єдиний момент, коли вона цілком утрачала пильність; певне, належала до того типу жінок, які не могли робити два діла. Я ж ішов сміливо, як до себе додому, а вона в цей час натхненно торохкотіла про якійсь кофточки-мофточки.

Проскочив кілька прольотів сходів і відчув, як у мене тахкоче серце. Але двері до Тамариної кімнати не були зачинені. Вона встигла переодягтись у халата й капці й була такою, якою б стала, коли б ми одружилися, тобто домашньою.

— Не знаю, що тобі приготувати на вечерю, — сказала вона, — в нас тут нічого нема.

— Чаю, — сказав я, звалюючись на стільця, бо це був мій останній подвиг на сьогодні — я відчув, що втома не просто чавить мені на голову, але й гнітить.

— Чай є, — сказала Тамара і всунула в мережу виделку електрочайника. Мені здалося, що вона примирилася з тим, що я залишуся на ніч. Але говорити нам не було про що, не зникала й відчуженість, обличчя її — ніби маска. Це її почварило, але мені від того легше не було.

Пив чай, наливаючись теплом, бо надто багато в мене сьогодні набралося холоду. Тамара так само пила чай, сидячи навпроти, і мені здалося, що трохи мене й побоюється. Це наповнило мене негарною втіхою — принаймні відступатися не збирався. Хай там що, а ми попрощаємося романтично, тобто так, як того хочеться мені.

— Коли приїжджає твоя сестра? — запитав я, хоч вона про те вже говорила.

— О дев’ятій ранку, поїздом.

— Піду від тебе о сьомій, влаштовує?