Валерій Шевчук - Привид мертвого дому. Роман-квінтет

— Не знаю, — мовила вона, — чи я зможу.

— Давай спробуємо, — сказав я.

Вона йшла побіч мене мовчки. І це вже була моя перемога, принаймні не сказала «ні», а раз так, я був на вивіреному шляху. Хай там що, але одного досяг напевне: мандрівку до Києва ми таки відбудемо.

У цей час ми й вишли на Житомирське шосе. Справді, в цьому місці була автобусна зупинка, яка звалася «Проліски». Хилило вже на вечір, в мене гули ноги, адже я пройшов не менше двадцяти кілометрів, не мав сьогодні в роті ані ріски, одежа на мені хоч і підсохла, але ще була вогка, тіло хоч перестало тремтіти, але було зціплене від холоду й розпачу; ні, в такому стані мені й справді не можна було лишатися самому. Тамара, здається, це відчула також, бо вперше ковзнула по мені поглядом.

— Ти хоч сьогодні щось їв? — спитала.

— Ні, — мовив я задерикувато, бо першу шпарину в її холодній неприступності було пробито. — І яке це має значення?

Тоді вона вийняла з сумки бутерброд — був то хліб, перекладений салом.

— Давай переїмо…

Але ми встигли тільки відкусити по шматку, коли приїхав автобус. Був напівпорожній, і ми, завалившись на сидіння, закінчили бутерброда. Я відчув біля себе теплу Тамарину ногу, і від неї вперше за сьогодні потекло в мене тепло.

— Ти холодний, — мовила вона.

— Змок, — відповів, відчуваючи, що тіло терпне й розслаблюється. — Цілий ранок ішов дощ і я в ньому.

Однак я, здається, пересолив при натиску на її жалісливість. Вона раптом відсунулася від мене і знову поринула в чорну прірву меланхолії чи, може, відчуження.

Проте я тримав випущену ниточку і не збирався її покидати. Присунувся ближче до неї і знову відчув тепло.

Автобус мчав рівною дорогою, на узбіччях відчайно палало жовте й червоне листя, поля поволі наповнювалися драглистими сутінками, і я пізнав раптом дивну суголосність себе й сьогоднішньої погоди, себе й цих драглистих сутінків; побіч мене сиділа нещодавно моя дівчина, та це не була вона — був то манекен, статуя, тепло від неї поступово зникало, і холодом я наливався. Хтось неймовірний, очевидно, той чорт із моїх снів, учинив пакість: вийняв із тіла моєї дівчини її тепле єство, рідне мені й дороге, а всадив туди кавалок криги. Мені здалося, що він сидить на відкидному сидінні біля шофера, і скалить червоні зуби, і світить великими очима, в яких відбивається морочне місячне світло, і це світло просвічує малі срібні ріжки в нього на голові. І мені раптом захотілося зникнути зі світу, розчинитися в цей сутінок чи туман, злитися з ним, напитися багрянцю з осінніх пожеж і п’яним вернутись у ті безмежні поля з кущистими острівцями. Вже знав, хто ті людинята, які висипали були з них і кинулися ловити мене (сцена також зі сну), — це була темрява, розкладена на певні сполучення, розділена на всіх нас — кожній істоті по кавалку. А коли в людини трапляються нещастя, пропорції зміщаються — на неї суне ліс темрявних істот, і не завжди віднаходиться сила їх перемогти. Це і є запорукою нашої смертності — бідні ми всі, бідні.

— Чи можу я ще запитати? — мовив я, бо обов’язково хотів вийти із цього заціпеніння, в яке потрапив.

— Ліпше не треба, — сказала вона тихо, сиділа, скулена в грудочку, якась їжачкувата, насторожена. — Хай буде ліпше так, як є…

Але я відчув її ослаблість і не хотів аж ніяк пропускати цього моменту.

— Скажи, він не той, з яким ти була до мене?

Вона хитнула. Це, зрештою, й було останнє, що мені хотілося довідатися від неї. Отже, все було правильно: не вона мене зраджувала, а зі мною. Мені стало трохи легше, єдине, чого я не міг витримати, — це зрада. Саме тоді й прокидавсь у мені той звір, і я міг наробити відтак казна-що. А може, й справді, хай буде так, як у мелодрамах: ми проведемо останній спільний вечір, останню ніч, а ранок хай навіки нас розлучає? Може, й справді в цьому є щось красиве й логічне, бо який смисл нам ставати ворогами? Мій звір знову розплющив очі: я сам собі брехав. Відверто й цинічно, хоч цією брехнею й намагався врятуватися. Ми знову поринули кожен у своє: і я, і вона, були холодні, мимовільні доторки нас не зігрівали. Не бажав думати, що має бути далі; здається, не хотіла думати про те й вона. Але вона поділила зі мною свій хліб, одже не до решти від мене відторгнулася, згодилася на цю спільну поїздку і спільний вечір, тим і надії мої не всі ще втрачені.

Автобус в’їжджав у Святошин, тут була й автостанція. Палали ліхтарі.

— Ти додому? — спитала вона, не дивлячись на мене.

Я почув запах осіннього листя. Прилетів вітер і приніс мені його, замішаного на бензиновому перегарі.