Валерій Шевчук - Привид мертвого дому. Роман-квінтет

— Уявімо, що це одна із київських алей, — сказав я не без штучного патосу.

— Маю тобі сказати одну річ, — почув я біля себе холодний голос, такий холодний, що цей зимний продув здався теплим — принаймні ніколи я не чув ще такого від своєї дівчини. — Але не знаю, чи зараз, чи потім…

— Коли це річ неприємна, то потім, — сказав я легковажно. — Перед тим, як знову розійдемося по своїх селах.

Вона йшла мовчки. Я скосив око: якась ніби чужа, відсторонена, якась ніби й не моя.

— Глянь, який світ! — сказав я й прокрутився на п’яті. — Диво — не світ!

— Ні, я скажу зараз, — мовив той-таки крижаний голос. — Може, ти тоді не схочеш іти далі…

— Як це — не схочеш іти далі? — зчудувався я.

— Ну, повернешся в Наливайківку.

— Що з тобою?

— Нічого, — вона знову замовкла.

Тоді я схопив її в обійми і спробував поцілувати. Але вона випручалась.

— Не треба цього, — сказала свистячим шепотом. — Ми повинні розійтися, Максе! Чуєш, ми повинні з тобою розійтися, бо я вже більше не можу!

І я відчув удруге, як і тоді, під час отієї загадкової зустрічі з чоловіком на дорозі, що починаю втрачати реальне відчуття світу, що сни і те, що відбувається зараз, якась одна сув’язь; у мене запаморочилося в голові, а звідкілясь із глибини цього простору, а може, із кущового острівця, прилетіла раптом випущена з дитячого пістолета чи автомата куля, невидна й нечутна, і врізалася мені просто в серце, а той, що стріляв, невидимий, але понікуди задоволений, вишкірив щасливо зуби і щасливо поблискував очима.

— Що сталося? — спитав я десь таким голосом, яким говорила й вона.

— Я тут… зустріла іншого, — сказав її зимний голос. — І то так, що ми з тобою маємо розлучитися.

Той невидимий і задоволений понікуди виставив іграшкового пістолета й вистрілив удруге. Але цього разу це була куля справжня, бо й пістолет виявився справжній. Я раптом упав. Отак, на траву й дорогу, у непрозору яму, хапнув болотяної води, якою повна була яма, а коли випірнув, побачив біля себе прикляклу Тамару, обличчя її було злякане, але так само цілком холодне.

— Скажи, що це неправда! — попросив я.

— На жаль, правда, — сказала вона.

— Чому, на жаль?

— Бо так вийшло. Вставай, тут мокро.

Але мені не хотілося вставати. Мені не було анінайменшої потреби вставати, адже блукання по київських алеях все одно не відбудеться. Не буде вже ні снів моїх про цю дівчину, ні туги, ні радості, ні марень про неї, бо її, здається, вже й на світі цьому нема.

— Іди, — сказав я. — І залиш мене самого.

— Не можу залишити тебе самого. Вставай, тут мокро.

— Чому не сказала мені зразу?

— Не могла.

Я заплющив очі й замотав головою.

— Ні, ні, ні! — сказав. — Цього не може бути. Не може цього бути, Тамаро!

Вона мовчала. Тільки звелася й стояла, як кам’яна баба, непорушна, холодна, негарна, з якимись водянистими, холодцюватими очима. Я все ще лежав, відчуваючи, як волога просочується крізь тканину одежі.

— Вставай! — сказала вона байдужно. — Дійдемо до шосе, а там як хочеш.

Подумав: очевидно, я ідіот. Кому й навіщо потрібні оці сцени й оце падання, й оце лежання — не в мелодраматичному ж я фільмі граю. Я встав, хоч у мене цілком немелодратично тремтіло тіло, а в голові таки макітрилося.

Ми знову пішли дорогою, але вся краса її померла. Мене побивав трем, і я ніяк не міг його побороти.

— Візьми себе в руки, — жорстко сказала Тамара. — Так повинно бути, і тут уже нічого не вдієш.

— Чому? — по-дурному запитав я.

— Тому, що в мене з тобою все скінчилася, — так само різко мовила вона.

Ми знову йшли мовчки. Я поступово отямлювався, принаймні перестало у мене тремтіти тіло.

— Скажи, що це неправда, — знову попросив я.

— Правда, — немилосердно сказала Тамара.

— Що ж мені робити?

— Нічого, — мовила вона. — Знайдеш собі іншу.

Я іншої ніколи, окрім неї, не мав. Вона ж мала, це я знав напевне. Хтозна, чи й так в неї відбувалося, як оповідала. Взагалі, що я, зрештою, про неї знаю; вона навіть про свою родину оповідала тільки загальні речі. Її життя до мене, життя в родині, де було троє дітей від різних батьків і жодного чоловіка, — це все для мене було зачинено, тим більше, що й не київська вона була. Зрештою, я не дуже хотів у те вникати. Але ніколи не думав, що вона може отак кількома реченнями, ніби пострілами, розправитися зі мною. Чітко, просто, коротко й холодно.

Уявив, що знову йду самотній у свою Наливайківку, і мені зробилося страшно. Ні, не можу я отак відірватися від неї й піти, надто сильно вросла вона мені в душу й тіло. Говорити щось було марно, і я мовчав. Мовчала й вона. Ми просто йшли. Відсторонені, чужі й холодні. Між нами виросла прозора стіна, а в голові моїй, як зловлені пташки, металися найдурніші думки. Хоч це жорстоко звучить, мені хотілося схопити її за волосся і вдарити. Я хотів кинути її на землю й зґвалтувати. Я хотів кричати й лаятись. Але нічого того не мав сили вчинити — мене таки вцілено в серце. І я йшов, наче бевдзь, розтерзаний, розшарпаний, безсилий щось вирішити чи й сказати. А над головами в нас пливли розколошкані хмари, які затягували чи розширяли сині озера, а коли туди проривалося сонце, то весь простір починав загадково грати, був-бо наповнений міріадами крапель. Водночас ззаду насідав досить беручкий і зимний продув, і моя мокра одежа не тільки не захищала від нього, а ще більше студила тіло. Однак усе це були дрібниці й дурниці, адже вирішувалися для мене речі куди важливіші, ніж застуда. Та й застудитися було б не зле.