Валерій Шевчук - Привид мертвого дому. Роман-квінтет

Вона промовчала. Ніхто з нас не відав, що буде далі. Я відчував легке збудження, яке давало мені змогу сяк-так триматися. І я сяк-так тримався, хоч день сьогодні випав неймовірно виснажливий.

— Ще чаю? — спитала вона.

— Будь ласка.

Ми трималися за цей чай, як за соломинку. Окрім того, нас розділяв стіл.

— Чому ти вирішила повернутися до того першого? — спитав я.

— Так вийшло, — мовила вона. — І давай про це ліпше не будемо, ми ж домовлялися.

Я подумав, що це класична формула у дівчат: там, де вони не змогли опертися, чи там, де надмірно захопилися, — все це вкладається у формулу: «Так вийшло!» Просто — і ніяких проблем.

— А коли б я спробував відбити тебе від нього? — спитав я, дивлячись на неї впритул, у руці в мене парувала друга філіжанка чаю. — Чи так уже все остаточно?

— Остаточно, — сказала вона. — Інакше не виходить.

— Чому?

— Бо так вийшло, — знову мовила вона класичну формулу. — Тут нічого не зміниш.

— Все можна змінити, — сказав я, бо від теплого чаю мене почало розмлоювати. — І я тобі в цьому допоможу.

Вона похитала головою, і обличчя її знову стало як маска. Тоді я встав і підійшов до неї — злякано скинула очима.

— Іди сюди, — сказав я. — Хочу тебе поцілувати.

— Ні, — сказала вона і майже крикнула. — Ні!

— Не ні, а так, — сказав я, підіймаючи її зі стільця і притискаючи до себе. — Ти віддала мені сьогоднішній вечір та ніч. А коли б того не хотіла, закрилася б і мене до себе не пустила. Отже, будь покірна і не сердь мене.

Я говорив брутально. Вона безвольно висіла в моїх руках, відшуковував її губи, але вони були стиснуті й мені не піддавались. Я обціловував їй обличчя, легенько хапав губами за крайки вух; зрештою, її вуста здригнулися й напружились — вона піддавалася. Я посилив натиск, і за мить ми вже пили одне одного, як і раніше, я знову пізнавав це тіло, яким володів; і все в мені заспівало. Але вона отямилась. Вперлася руками мені об груди й відштовхнулася.

— Не запалюйся, Максе! — сказала, сторожко світячи очима. — Я все одно сьогодні не можу.

— Прокляття вашій жіночій породі! — сказав я. — Не буду тебе чіпати. Іди сюди!

— Ні! — сказала вона.

Але те «ні» було із тих, на яке чоловіки не зважають, це була формула пристойності, а не небажання. Вона знову опинилася в моїх обіймах, ще вивертала голову, для годиться пручаючись, а за мить ми знову жадібно пили одне одного, і тільки, коли зовсім почманіли, вона вирвалася: по щоках її котилися сльози.

Вона впала обличчям на руки, які поклала на стола, й заридала:

— Я не повинна цього робити, не повинна!

— Ти робила це зі мною півтора року, — сказав я безжалісно. — Це і більше цього.

— Але тоді я була твоя, — сказала вона. — А зараз я просто не можу.

— То стань знову моєю, — сказав я.

— Це неможливо, — прошепотіла вона. — Пожалій мене і не чіпай. Не поводься зі мною так!

І мені раптом стало її жаль. Жаль, бо вона, здається, заплуталася. Загалом, я її «звоював» легко, вона не дуже опиралась і за якийсь місяць нею оволодів. Мені здалося, що причина вся в тому, що вона не може опиратися, особливо тому, хто мав з нею діло. Однак по-жіночому хотіла зберегти порядність, отож одного з нас мала відшити. Але чому мене? Оце й злило, нервувало й уражало — чому, чорт забирай, мене?

— Гаразд, стели, — наказав я. — Пора спати, в мене вже очі злипаються. Буде так, як хочеш.

Подячно зирнула на мене й почала стелити. Спершу своє ліжко, а тоді сусіднє для мене. Ліжка тут були вузькі, односпальні, але в мені знову почав прокидатися звір.

— А не вмістимося на одному? — спитав я не вельми лагідно.

— Ти ж мені обіцяв, — спинилася вона з подушкою в руках.

— Ти мені теж обіцяла, — сказав безапеляційно. — Вечір і ніч. Будь певна, вранці піду, але вже навіки, якщо не одумаєшся. Але знаю, що ти не одумаєшся.

— Ти ляжеш окремо, — сказала вона, і її обличчя знову стало як маска. — Ти мені обіцяв.

Я вирішив підкоритися. Принаймні тимчасово. Роздягся й ліг, солодко протягуючи втомлені ноги. Вона погасила світло, і я чув шурхіт її одежі, бачив бліду тінь, яка ходила кімнатою, вдягала сорочку, обернувшись до мене спиною. Було переді мною дві дороги: заплющити очі й відразу ж поринути в сон — це я міг учинити за хвилину. Але те значило добровільно відректися. Друга дорога — встати й піти до неї.

Я зробив останнє. Взяв свою подушку й підійшов. Вона лежала до мене спиною, відсунувшись на край, ніби приготувала для мене місце. Я поклав подушку й ліг.