Валерій Шевчук - Привид мертвого дому. Роман-квінтет

Ми сиділи біля запаленої свічки в підвальчику, горді зі своїх подвигів, й оповідали, як кожен промишляв, я навіть забувся, як важко мені було зважитися на крадіжку і які муки сумління пережив, і от саме тоді, а може, пізніше, до ладу не пам’ятаю, Михайло сказав, виявивши немалу мудрість як для пацана:

— Хлопці, ми зробили це не для того, щоб стати злодіями. Ми і вбивали не для того.

Борис презирливо сплюнув.

— Що ти мелеш? — сказав він. — Погано, що в нас завелися гроші?

— Ми це зробили не для того, щоб стати злодіями, — вперто сказав Михайло.

— Гроші не пахнуть, — сказав Борис. — Глянь, які цяці! — Він вийняв свій здобуток і любовно перебирав пальцями.

— Ми це зробили, щоб не бути боягузами, — сказав Михайло.

— Я теж! — вигукнув і мій тоненький голосок.

Борис зневажливо скосив у мій бік око, але я на нього цього разу вже не зважав, досить було того, що так, як я, думав і Михайло.

Не всі свої переступи я вчиняв спонукуваний приятелями, братами-спокусниками, як пізніше їх для себе називав; згодом, згадуючи цей час, я навіть думав, що ми, не знаючи, порушували всі можливі християнські заповіді. Але світ вузький, а світ зла тим більше. Я, наприклад, не міг шанувати свого батька, бо він покинув нас із матір’ю (мати моя була продавщицею в «Продтоварах» на Пушкінській вулиці), зв’язавшись із якоюсь фіфою, яка його й окрутила. Фіфа мала окрему квартиру, забрала туди мого батька, одружила його на собі, народила йому одну й другу дитину (хлопчика й дівчинку — вони були нібито мої брат і сестра), начиняла його ситними обідами, вечерями й сніданками, і мій батько (працював на номерному заводі на Солом’янці, а що саме він там робив, я так ніколи й не довідався) став круглий, пряжка паска на штанях у нього сиділа аж у паху, очиці дивилися сонно, а біля шиї звисало добряче воло. Був він чоловік елементарний, цікавився лиш футболом, пивом та пивними й футбольними компаніями, а ще залюбки забивав у дворі, в якому жив, козла. Я його зроду-віку й не відвідав би, але він, окрім того, що справно платив аліменти, балував і мене, всунувши в руку якусь дещицю, інколи й карбованця, а для мене це були не просто гроші — я з ними міг виявити самостійність у своїй «компашці» або ж мав на що принаймні піти в кіно. Батько мій із мачухою мали одну спільну пристрасть: вони начиняли свою мікроквартиру найрізноманітнішими речами, щоразу стягуючись на них і скаредно економлячи; притому, треба визнати, батько викроював кілька карбованців і для мене. Але вдячності я до нього не відчував, бо мати таки зуміла наповнити мене до нього зневагою, отож бездушно стягав із нього викуп, а він до того ставився, як до потреби сплачувати внески за якусь придбану річ.

У мене був ще один кандидат на батька — вітчим, але це особистість мерзенна. Був він, як казала мати в пориві злості, «кацап», його виперли з армії за скороченням, жінка в нього вмерла, чи він її затовк, дітей не мав, тож приліпився до моєї матері, незвідь-де з нею познайомившись. Мав кімнату в комуналці й часто туди від нас тікав, але потім знову з’являвся, принизливо просив у матері вибачення — все починалося спочатку. Його звали Іван Філіповічь, мав він невеличку пенсію, на роботу влаштовуватися не збирався, днями грав у шахи в парку Шевченка з пенсіонерами, їздив по рибу в Кончу-Заспу, тобто до тамтешніх озер, восени збирав гриби і вряди-годи безпробудно напивався — запої в нього тривали не більше тижня і траплялися не частіше як раз на місяць, часом раз на два місяці. Він тоді прилазив до матері, вибираючись під сходи на чотирьох, губа в нього відвисала, з-за тої губи сипалися матюки, правда, якісь невиразні, бо він ледве язиком ворочав. Перше, що його дивувало в нас: де взявся я і хто, зрештою, такий.

— Убірі яво, — казав він матері крізь ту відвислу губу. — Он мня ррздражает…

— Забирайся сам, п’янюго нещасний! — верещала мати, тоді він стягував зі штанів паска і тим паском починав лупити матір і мене, поки ми з вовчим виттям не вивалювалися, на превелику втіху сусідам, із квартири.

У маленькому п’ятачку нашого двору мати репетувала й махала руками, до неї сповзалися звідусіль жінки й радили викликати міліцію, але мати викликати міліції не бажала; вона брала мене за руку й вела геть — ми йшли в комунальну кімнату вітчима (до речі, й удома ми жили не самі, а з сусідкою, товстелезною Асею Миронівною, яка працювала касиркою в ощадкасі, була самотня і весь вільний час читала романи, які брала в бібліотеці, згодом позичала почитати їх і мені). Ми заходили до кімнати вітчима, мати мала свої ключі, й осідали тут, поки вітчим панував у нашій хаті, а коли прилазив сюди, то ми благополучно тікали, діставши знову кілька разів ременем, до квартири своєї, тоді вже двері защіпали на ланцюга й просили Асю Миронівну дотримуватися цього порядку.