Валерій Шевчук - Привид мертвого дому. Роман-квінтет

Вийняв рештки хліба й кинув котові. Кіт зжер його з жадібним гарчанням. Тоді я закусив губу, схопив тваринку за хвоста, вона різко розвернулася, щоб драпонути мене, заверещала, а я бахнув нею об стіну.

Кіт упав на асфальт. У нього була розбита голова, крапала кров, кіт звів повіки й жалібно кавкнув. Потім звівся на ноги й знову кавкнув. Я тремтів. Дивився на свою жертву широко розплющеними очима. Кіт захитався й знову звалився на асфальт. Смикнувся кілька разів і завмер.

І тут я побачив над собою гігантську тінь: на мене жаско насувалася величезна Михайлова матір.

— Що це ти, зараза, зробив? — заверещала вона.

Я кинувся пробоєм, намагаючись прорватися повз неї, але мене було схоплено, затиснуто грубезними коліньми, а по спині й задниці посипалися удари.

— Бандюга, обіясник, катюга! — кричала Михайлова мати.

Я вкусив її за коліно, і вона на мент випустила мене — я рвонув у під’їзд…

Відбіг недалеко: стало мені якось порожньо й самотньо. Перед очима стояла ошкірена котяча морда, і я тікав геть од неї, намагаючись позбутися цього видива й навадження.

Зупинився біля газавтомату й налив води. Бульбашки прозоро тріскались у склянці, я видув воду одним махом — було мені паскудно. І тоді побачив Бориса. Він ішов навпроти, якийсь скособочений, ліве плече вгору, а праве вниз, голова схилена, якісь на ньому лахи — дивно, подумав я, чому мені хочеться з цим хлопцем подружитися? Він підійшов до мене, пильно дивлячись.

— О’кей? — спитав.

Я хитнув головою.

— Де? — спитав він.

— У нашому дворі, — сказав я.

— Біжу дивитися, — мовив Борис і засміявся.

Він справді побіг дивитись, а я відчув, що не можу рухатися. Що в мене підламуються ноги — зовсім паскудно мені стало. Пішов на Бессарабський бульварчик і звалився на порожню лавку. Тут я й дочекався Бориса.

— Все в порядку. — сказав він. — Закуриш?

Я взяв шматок сигарети й припалив від запаленого Борисом сірника. Курив я також уперше, гіркий дим заповнив мене всього.

— Тепер ти хрещений і тепер ти наш, — сказав, видихуючи дим, Борис.

— Так, — сказав я, намагаючись подавити в тілі дрож…

Повернувся додому ввечері. Кота на асфальті вже не було, але залишалася руда пляма. Я пішов розбито сходами нагору, думаючи: знає моя мати про те, що сталося, чи ні? В під’їзді гостро пахло смаженим м’ясом. Я розчинив двері й почув із нашої кімнати крики: вітчим, очевидно, лупцював мою матір. Я вискочив назад у передухіддя і знову помчав із двору геть. Тротуаром пливла юрба, і я між тих людей замотався — пішов туди, куди юрба мене потягла. Місто було розтривожене в передчутті близького футбольного матчу…

Цей «подвиг» дався мені важко. Очевидно, я не мав природної жорстокості — зрештою, це був один із найжорстокіших уроків мого життя. Той кіт довго мені привиджувався, пролазив до мене в сни: тільки заплющував очі, як вимальовувалася його хижа пичка, він люто світив срібними очима, вкрадався до мене в кімнату, а то й стрибав просто в обличчя, намагаючись видерти мені очі. Я кричав, аж мати приходила з-за ширми, де вона вовтузилася з вітчимом, будила мене, штурхаючи, і тваринка тікала геть із мого сну, щоб потім знову й знову повернутися і знову мене мучити. Зате мене прийняли до «компашки», ми разом лазили по Бессарабському базарі, інколи пульнувши там помідора, хурму чи абрикосу; ми ходили в «Стереокіно» на Хрещатику і, надягши на очі спеціальні окуляри, із захопленням дивились, як рибалка висовує з екрана вудку або як через зал перелітають міражні пташки; не менше ми любили «Панораму», бо там створювався справжній ефект руху, ніби ти сам мчиш на авто, і це було так здорово! Ми полюбили кататися на трамваї «А» чи «Б», бо вони ходили по колові й за один квиток, якого ми не брали також, можна було їздити скільки хочеш; ми ганяли у футбола на шкільному спортмайданчику, потім залазили до підвальчика й різалися там у карти, аж доки ці пристойні розваги й ігри не набридали Михайлові чи Борису; здебільшого Борис кривив губи і казав:

— Баста, пацани! Треба покупатись у смолі. Аж шкіра болить, так хочу покупатись у смолі!

При цих словах у мені все зіщулювалось, адже це означало, що ми мали вчинити черговий переступ.

Але я не міг постати проти них, бо їхня дружба мені була дорога. Вперше в житті збагнув, що значить, коли біля тебе вірний приятель, коли за тебе він піде на все, так само й ти за нього, через те я й не відмовлявся й собі покупатись у смолі черговий раз чи напитися її; зрештою, це нас значною мірою консолідувало. Один злочин я вже зробив, убивши кота, і мені в хвилини слабкості здавалося, що, вчинивши другий, я тим самим пригашу враження від першого — прожену зі своїх снів мстиву, бридку й жахку істоту.