Валерій Шевчук - Привид мертвого дому. Роман-квінтет

— Хоч — влупи кота, — сказав Михайло й примружився.

Це вже було щось реальніше, ніж здобути тридцятку, а я так хотів із ними подружитися, що й сам не зчувся, як згодився.

— Три дні тобі строку, — сказав Борис. — Матимеш хрещення кров’ю…

І от наступного дня стояв я серед двору й думав, як виконати мені таке страшне завдання. Проводив поглядом по вікнах, блукав очима з одного кутка двору до іншого, в руці тримав шматка хліба і без апетиту його кусав, бо те, що мав учинити, страшило мене й відштовхувало. Але я добре знав, що без того не ввійду в компашку, без того Борис із Михайлом подивляться на мене, як на зневаги гідного, отож ходив я двориком і виглядав рудого кота, який часом до нас навідувався. Цей облізлий рудий котяра, (а може, й кішка), приходив до ящика з відходами та сміттям, рився в покидьках і щось їстивне звідти вибирав. Хліб, який я тримав, був помазаний маслом, але в кишені мав ще один шматок, политий валер’яною, — саме так надумав привабити до себе кота. З парадного вийшов Борис, ішов розвальцем, підступив до мене й попросив хліба. Я відломив йому шмат, і ми той хліб повільно жували.

— Як діла? — спитав Борис. — Ще тобі залишився день.

— Знаю, — сказав я, дивлячись повз Бориса.

— Цю руду кішку хочеш зловити?

— Моє діло! — сказав я.

Борис поплентав далі, а я подивився йому вслід із тугою. В роті в мене було кисло. Вийшла на балкончика й почала розвішувати білизну Ася Миронівна. Це були гігантські речі, в кожну можна було вгорнути п’ятеро таких, як я, і я, коли хотів поліпшити собі настрій, уявляв, як п’ятеро таких, як я, влазить у білизну Асі Миронівни і в ній товчеться. А ще потім зайшла до під’їзду Борисова мати, чорна, суха, з вусиками, з гарячими й лютими очами, з вузлуватими важкими руками, в якійсь халамиді замість плаття.

— Драстє! — сказав я, а вона, як завжди, мені не відповіла.

В одну з ночей, пам’ятаю, мені снилося, що вона з хуркотом вилітає з нашого двору на мітлі, а може, воно й не снилося — може, вона й справді літала на мітлі.

А ще потім зайшла Борисова сестра Людка, повільно пройшла двором, вимахуючи портфелем. Завжди так дивно на мене дивилася, аж мені в п’ятах кололо. Ми з нею не віталися, отож вона пройшла повз мене байдужісінько, тільки знову кинула такими ж, як у матері, відьомськими очима. Я уявив, як вночі вони разом з матір’ю літають на мітлах, і мені стало веселіше.

— Чого либишся? — спитала Людка. — Щось веселе з’їв?

— Вареника, — сказав я, і мені раптом захотілося ляпнути щось дурне. — З жаб’ячою ікрою.

Людка зневажливо смикнула плечиком, пхикнула й пішла в під’їзд, з якого сьогодні густо пахло горохв’яною юшкою. Я відчув, що незвідь од чого починаю сердитися. Кішки не було, та й мені жахливо не хотілося її ловити. Ну, просто жахливо не хотілося! Через це я й ставав злий.

Вийшла зі своїх дверей із відром Михайлова мати, тітка Люба, обличчя в неї було пласке, як у скіфської баби. Висипала сміття й пильно подивилася на мене.

— Мішу не бачив?

— Пішов у кіно, — сказав я.

— Це ж на які гроші? — спитала двірничка.

— На ваші, — сказав я і незвідь-чого засміявся.

Двірничка зирнула на мене, а я відчув, що добріший не став. Що в мені, як чорна ніч, збирається поганий настрій, бо зовсім не хотілося того кота ловити. Двірничка була в старому залатаному й запраному халаті, а де ґудзики, були витерті плями. Вона пішла назад, і я побачив, які важкі в неї, ніби стовбури, ноги, широчезні, аж розлиті в литках ножиська, взуті в шкарбани, — аж нудко мені стало.

Отут і з’явився кіт. Шмигнув до ящика й сторожко засвітив у мій бік очима. Я відламав шматок хліба, политого валер’янкою, поклав на асфальт і покликав. Котяра обережно світив очима, але не йшов. Я відступив у куток двору, кіт стрибнув до хліба й, жадібно вуркочучи, його пожер. Тепер він був мій. Знову відламав шматок і поклав біля своїх ніг. Кіт побіг до мене вже без застережень. Він зжер і цей шмат і почав, вуркочучи, тертися об мої ноги.

Я озирнувся, в дворі було порожньо. В горлі в мене застряло щось кострубате, а в грудях почав прокидатися звір. Я вдарив кота ногою. Він нявкнув, але знову поліз до мене. Тоді я вдруге вдарив його — хотів усе-таки, щоб він од мене відв’язався. Але кіт ліз до мене вже нахрапом. Жадібно нявчав і аж стрибав до кишені, звідкіля пахло валер’янкою. Тоді я кинувся від нього геть. Кіт стрімголов помчався за мною. Я вибіг у дальній закуток двору, тут мене принаймні не могли побачити.

— Гаразд! — сказав я хрипко. — На, жери!