Валерій Шевчук - Привид мертвого дому. Роман-квінтет

І от якось прийшов Борис, викликав мене, ми спустились униз, захопивши з собою Михайла.

— Хочеться в смолі покупатися, — сказав Борис, але якось загадково, навіть підморгнувши нам.

— Щось придумав? — спитав Михайло.

— Переговорив із Людкою, — мовив він (Людка була його сестра, молодша на рік). — Вона нам дасть.

— Що дасть? — спитав наївно я.

Борис із Михайлом засміялися.

— Ти дурний чи придурюєшся? — спитав Михайло.

— Предки на роботі, — сказав Борис. — Хто хоче, йде, а хто дурний чи придурюється, залишається.

Відверто кажучи, я хотів залишитися, був-бо тільки в п’ятому класі, й дівчата та жінки більше лякали мене, як вабили.

— То як, Миш? — спитав Борис.

— Іду, — сказав Михайло.

— Макс?

— Іду, — мовив я, бо нічого іншого не міг сказати.

Ми пішли в парадне флігеля й піднялися на другий поверх. Людку я знав добре, вчилася вона в нашій школі, інколи дивилася на мене чудним, притомленим чи примлоєним поглядом, від якого, як уже казав, в мене аж шкіра терпла. Борис відчинив двері, квартира також була комунальна — жило тут дві родини. Але зараз, здається, і справді нікого не було. Борис завів нас у кімнату, була вона нечупарна, завалена лахами, що висіли на стільцях і на бильцях ліжка. Саме ліжко абияк застелене, Людка сиділа на стільці в домашньому халатику і спокійно на нас дивилася.

— Вони прийшли, Люд, — лагідно сказав Борис.

Ми ніяково топталися біля порогу.

Людка встала.

— Двері зачинив?

Двері Борис не зачинив. Він мотнувся й накинув защіпку. Тоді поліз у шафу й витяг ватяну ковдру. Розстелив її на підлозі. Людка спокійно підійшла і лягла.

— Спершу будем падать, — сказав Борис. — Кого хочеш, Люд?

— Хай Міша, — сказала Людка й заплющила очі.

Михайло впав на неї, вона обхопила його руками, і вони лежали так якийсь час.

Потім Михайло встав — був червоний, мов рак.

— Тепер Макс, — сказала Людка.

Я відчув, що мене всього трусить.

— Дивись, як його трусить, — засміявся Борис. Михайло засміявся також, хоч, здається, трусило і його. Борис мене підштовхнув.

Я впав. Відчув під собою щось м’яке, мене обхопили Людчині руки, і я обпалився її диханням. Зуби мої зацокотіли. Я вирвався з її обіймів і був, певне, червоний не як рак, а як буряк.

Тепер падав Борис. Ми повторили це кілька разів; зрештою, розвага була невинна, і мені починала подобатись.

— А тепер другий тайм, да, Люд? — сказав Борис.

Але тепер Людка охопила лице руками й захитала заперечно.

— Ти ж обіцяла, Люд, — сказав Борис.

Але Людка все ще трималася руками за обличчя. Тоді Борис нагнувся, заголив їй ноги, я побачив її пах і маленьку тріщинку. Мене замлоїло, і все попливло ніби в тумані. Ми знову по черзі падали на неї, тулячись лопуцьками до тієї тріщинки; все було ніби в мороці, перед очима мигали червоні іскри, обличчя набрякло, та й голова, яка готова була розірватися…

Ясна річ, що це була тільки гра, по-справжньому жіночих чи дівочих таємниць ми тоді не пізнали, але я вийшов звідтіль, наче в хмелю. Незвідь-чому було мені бридко, тіло ломило й нило, обличчя продовжувало палати, і знову, як тоді, коли я вкрав книжки, відчував якесь несвідоме розкаяння. Тому покинув своїх друзяк (ми вийшли разом) і шмигнув у свої двері. З туалету, як монументальна тумба, поверталася Ася Миронівна. Вона на мене, на щастя, уваги не звернула, і я сховався у душовій (ванни ми не мали). Мене нудило й млоїло, і я ледве втримувався, щоб не зблювати. І тут з моїх очей раптом покотилися сльози, великі й пекучі: хтозна-чому мені хотілося провалитися під землю. Я вмився, прихилився до стіни і стояв, аж поки охолов. Все тіло мені боліло. Я вийшов з душової, зайшов до своєї кімнати і звалився на ліжко.

Більше ми такого з Людкою не робили. Хтозна-чому, можливо, слідували Михайловій заповіді, що все недобре треба чинити тільки раз. Коли ж я зустрічався з Людкою у дворі, ми одне на одного не дивилися, ніби між нами нічого й не було. Зрештою, між нами нічого й не було, але й доброго почуття це чомусь у мене не залишило. Мені неприємно й досі про це згадувати теж хтозна-чому, адже я вперше, хай і по-дитячому, доступився таємниці жіночого єства, а це річ загалом природна й не може не хвилювати. Але, хоч не пішли ми далі дитячої гри, щось у тому епізоді очорнило мені тайну. Всяка таємниця чорна, коли п’єш із неї невчасно і коли відчиняєш її чужим ключем.

У школі я вчився чудово, пам’ять мав блискучу — був управний з усіх предметів. Власне, моє різке просування у відмінники почалося не зразу, а тільки з шостого класу — доти був як усі, і то, мабуть, тому, що вдома мене не вчили, а мої ровесники прийшли до першого класу здебільшого підготовлені: вміли читати й писати. Отож з’явилася спершу інерція відставання, а щоб побороти її, пішло чотири роки. Зрештою, вже в четвертому та п’ятому класах я був серед перших.