Валерій Шевчук - Привид мертвого дому. Роман-квінтет

І це сталося, і розчинилося вікно, хоч було зачинене, і крізь нього, відхиливши завісу, ступила осяйна постать, і він не міг запам’ятати її обличчя, він запам’ятав тільки сяйво, яке від істоти струмувало; не міг сказати, якої була вона статі, очевидно, жіночої, а може, й зовсім без статі, але йому захотілося раптом упасти перед нею на коліна й помолитися, хоч не вмів він молитися й не вірив ні в що ареальне.

— Чи знаєш, що у світі є люди юрби і обранці неба? — спитала осяйна істота.

— Знаю, — відповів. — Думав про це не раз.

— Чудово, — мовила істота. — А знаєш, чим різняться люди юрби і люди неба?

— Тим, що одні розумні, а інші дурні.

— Ні, — похитала головою істота.

— Тим, що одні працюють, а інші панують, — промовив хлопець ідеологічний постулат із підручника, був-бо, ніби капустою, начинений подібною еквілібристикою.

— Ні, — сказала істота. — Люди влади можуть бути ще більше людьми юрби, як безвладні.

— Тим, що одні мислять високо, а інші про високі матерії не думають, навіть бридяться ними.

— Теж ні, — сказала істота. — Бо й це може бути облуда.

— Тоді я не знаю, — мовив хлопець.

— Гаразд, — сказала істота. — Ти ще надто юний і таких речей можеш не розуміти. Так знай: людина неба — це людина духовна, людина юрби — це людина земних пристрастей.

— Що таке людина духовна? — спитав хлопець.

— Та, яка пронизливо розуміє й бачить світ. Та, яка чітко розрізняє, де добро, а де зло й облуда, і яка ніколи не підмінить цих понять одне одним. Це людина, яка розуміє марність усіх принад, а честь ставить вище вигоди. Це людина шляхетних пристрастей і тонкої душі, котра не опускається до світової малості й ніколи не піддасться гордині. Зрозумів?

Ясна річ, що хлопець, не зрозумів, але відчув, що може зрозуміти. Від істоти відходило неземне світло, очі в неї були великі й сумні, і з них також точилося світло.

— Чому ти навістила мене? — спитав хлопець.

— Бо ти повернешся, — сказала істота.

— Повернуся куди? — спитав хлопець.

— Не куди, а до чого…

— До чого?

Але вона не відповіла — відпливла. І тоді йому вперше приснилися люди-манекени…

І йому приснилися люди-манекени, вони йшли вулицями, стояли у вітринах, люди-манекени сиділи в автах, летіли в літаках, сиділи на лавках, розкладалися, як звичайні, на жіночу й чоловічу стать, вони схилялися над столиками, лежали на канапах та ліжках у будинках з прозорими стінами (і я летів у космосі, а був то сон, сон); люди-манекени копали хмари, засівали їх зерном, і з хмар виростали напівпрозорі рослини; люди-манекени стояли біля станків, щось вантажили й розвантажували, носили колоди й палили вогонь (а я летів у космосі між зірок, пролітав відомі мені й невідомі сузір’я, бачив небесних зоряних звірів та героїв, які мовчки дивилися на мене). Люди-манекени їли морозиво, а може, тільки вдавали, поливали шлангами асфальт хмар, а десь там унизу, де спав хлопець, ішли дощі, торохкотіли по дахах, підвіконнях та піддашках, а навколо панувала рідка тьма, і в тій пітьмі вовтузилися постаті, в тій пітьмі плавали напіврозмиті обличчя і блукали костюми різних епох: без голів, рук та ніг — це були манекени-модельєри різних епох. І хлопець побачив велике світло, яке стулилось у гігантську кулю, й наблизився до неї — була то велика зала, схожа на грецький амфітеатр, і сиділи там фігури з воску, які найточніше відбивали образи знаменитих людей землі, вони схилили голови й підперли їх руками — думали (я ж летів у космосі, між зірок і обсипався їхнім пилом, я — бідна, маленька істота, хвора на гординю, що все-таки хотіла стати духовною людиною). Люди-манекени йшли юрбами, курили цигарки, тримали в руках течки, сумки та портфелі, люди-манекени заповнювали прозорі хмари-доми й розсідалися на стільцях. І хлопцеві раптом стало їх усіх неймовірно жаль, йому стало жаль і себе, бо він стояв перед жовтим дзеркалом і дивився на себе, а на нього із того дзеркала дивився таки манекен…

Щоб завершити цей розділ, хочу розповісти, як помер мій батько. Був тоді в десятому класі, коли від мачухи надійшла поштою листівка: батько лежить у лікарні, він у важкому стані й хоче мене побачити: лікарня № 7 на Солом’янці, терапія, палата № 30. Я поїхав на Солом’янку в той-таки день, похмурий, весняний, сніг уже розтав, дув пронизливий вогкий вітер. Я їхав восьмим трамваєм і думав, що останнім часом ніби й забув про батька. Власне, він ніколи не займав у мені багато місця, наші контакти принагідні, зустрічі спорадичні, а загалом, я вважав його людиною недалекою, хоча й не лихою, принаймні щодо мене. Вітчим мені тим більше батька замінити не міг, та й не мав такого бажання, отже, я законно міг вважати себе за типового безбатченка. Але безбатченком я не був — все-таки, коли бути чесним, батькову присутність я відчував, твердо знав, що він у цьому світі є, зрештою, ходив до нього на день народження, при зустрічах він цікавився моїм навчанням, а коли я сповіщав, що в мене немає жодної навіть поточної четвірки, а все п’ятірки, то його обличчя якось нерозумно розквітало, він розчулено кліпав очима й тихо, майже пошепки казав: