Валерій Шевчук - Привид мертвого дому. Роман-квінтет

Ми всі ходили на них дивитися. Видовище й справді було жахливе, я б сказав, апокаліптичне: вони сиділи виструнчені й закляклі, ніби закам’яніли, і їхні чорні обличчя зоріли виряченими й закам’янілими очима.

Мертвий дім завалився через місяць після цієї події — це сталося вночі, й поховав під своїми уламками всіх його пожильців, які там залишилися, за винятком одного, мене, бо я жив тоді в Києві. Ніхто вже не міг мені описати, як те сталося, тож я можу тільки ту картину собі уявити. Дім мусив завалитися раптово, бо ніхто не встиг із нього вискочити, навіть із долішнього поверху. А оскільки нікого не залишилося, щоб мені повідомити, преса й радіо про такі речі тоді не повідомляли, то я довідався про те не відразу. Галинка, вже тепер моя дружина, писала мені листи щодня, найбільше через день, і от кілька днів од неї листів не було. Я затривожився. Ще кілька днів — ані листа. Я почав думати казна-що, але не те, що сталося насправді, хоч мав би, бо в останніх листах, які я одержав, Галинка писала, що її мати стала неможлива, проганяє її з дому, хоче, щоб вона в домі не ночувала, однак згодом затихала й говорила, що все одно нікому із них не вберегтися, бо все призначено й приречено, і починала тяжко плакати. Галинка переконувала її піти показатися лікареві, але та й слухати про те не бажала.

— Я нічим не можу допомогти! — скімлила Олька. — От бачу нещастя, а допомогти не можу!

Читаючи це, я не міг не згадати Кассандру.

Галинка ж вважала, що цей материн неспокій — наслідок ураження від електрики, що його перенесла мати, а до того додався ще стрес після самозапалення бабусь-пиячок. Сподівалася, що з часом у неї все мине.

Я, признаюся, також поставився до того опису легковажно, бо мав тоді багато роботи: працював по бібліотеках, а містично настроєний ніколи не був, навіть навпаки. Тут я себе виню, бо, зрештою, не в містиці річ, а в елементарній зношеності нашого дому. Той дім своїх мешканців не раз попереджував, частково завалюючись.

Отже, мене ніхто не міг про нещастя звідомити, бо сусіди дальші, хоч і чули, що я десь у Києві навчаюся, адреси моєї не знали, й де моє місце навчання, не відали.

Пробув у невіданні днів десять, а що листи від Галинки не приходили, вже не міг знайти собі місця, кинувся на автобусну станцію й поїхав додому. Отоді я й побачив на тому місці, де був наш дім, купу лому й нагромадженої цегли. Дерев’яні частини сусіди вже порозтягували, зрештою, розібрали й руїну, коли витягували звідтіля жертви. Сусіди мені про все оповіли, сповістили також, де поховано загиблих, я пішов на цвинтар і в заціпенінні просидів там цілий день. Ночувати в рідному місті тепер я не мав де, тож увечері повернувся до Києва, і тепер тільки зрідка туди приїжджаю, щоб упорядкувати могили рідних і покласти на них квіти.

Нас було двадцять п’ятеро, коли не числити чотирьох Федоруків, котрі загинули від чаду, тоді я не мав ясної свідомості, через що й пам’ять про них у мене напівзатерта, і п’ятеро подруг Червоної Шапочки. Коли ж докласти до пожильців мертвого дому і їх, бо й вони були з ним тісно пов’язані, було нас тридцять четверо. Всі ці тридцять п’ять років я ношу в собі той мертвий дім і його пожильців, як цвяшок у серце вбитий. Вже не одружувався вдруге, не заводив дітей та родини, бо не міг та не можу й досі. Як той дім являвся до мене зі своїми жертвами, я вже казав. Зараз же, коли завершив це писання, ні вони, ні мертвий дім мене не покинули, хоч я, оприлюднивши їхню історію, на те сподівався. Але тепер вони приходять до мене інакше: не щодня і не завжди, а тільки вряди-годи, як і раніше. Відбувається воно так: я ходжу, щось роблю, чимось клопочуся, все тече начебто нормально. Але це до часу. Приходить день, і вони починають проявлятися. Будинок, як я вже писав, може вирости на письмовому столі, чи висунутися з нього, як шухляда, чи з’явитися в повітрі; привішений на електричному дроті замість люстри, чи привидітись у якийсь інший спосіб. Обличчя ж пожильців починають миготіти в юрбі, в трамваї, тролейбусі, на хідниках, в телевізорі, коли його дивлюся: мигне — одне, друге, третє, ніколи, правда, всі разом. І я вже знаю, що вони до мене прийдуть уночі.

Спершу цього лякався, але згодом перестав, навіть відчував певне задоволення (вві сні і наяву), що з ними все-таки спілкуюся. Це й зрозуміло, адже серед живих тільки я один утримую про них пам’ять. І от перед тим, як заснути, чи вже й задрімавши в першому сні, або ж уранці, перед тим, як прокинутися, також у напівдрімці, я виразно бачу безмежну просторінь, бурунисте поле, цілковито схоже на накописько хмар, коли дивитися на них не із землі, а згори, з літака, що летить над ними. Це поле задимлене, зі срібними кучугурами будівель та міражних споруд, а по тому полю йдуть до обрису свого мертвого дому (який маячить углибині й весь час від них лишається на однаковій відстані, хоч скільки б вони йшли) всі тридцять четверо на чолі зі мною. Йду, всіх трохи обігнавши, тримаючи в руці вузол, від якого врізнобіч розходяться, як промені, нитки чи шнури, і до кожної нитки чи шнура прив’язано тіні людей, що бредуть отарою. В тій отарі я ледве розрізняю Федоруків, але досить чітко бачу Івана Касперовича, його дружину Ольку, тестів моїх, дружину свою із розбухлим животом — Галинку, свою матір, євангеліста Сухаря, його невсипущу жінку із залізним профілем та дочку Марину, сімейство Ващуків: Стасю, божевільну Зіну — до речі, Зіна теж тоді загинула, — Віктора, який помер у божевільні, Георгія Ковальчука, інваліда, який іде, важко налягаючи на костури, — усі малюнки його й повісті пропали разом із ним, і вже ніхто не зможе розсудити: чи був він генієм, чи тільки марно бавив себе писанням та малюванням. Ідуть Карасі: старий і стара, за ними четверо Карасиків, що тримаються, як зграйка рибок, між них нема лише Олега Велета, як нема між Ващуків їхньої матері. Ідуть Гомзини: міліціонер, його жінка і двоє дочок, іде зі своїми приятельками Червона Шапочка, і всі вони чорнолиці й чорнотілі. Ці люди ступають за мною отарою, зв’язані нитками, кінці яких у моїй долоні; трохи відставши від них, бреде, збиваючи піну хмарного шляху, Олег Велет, якій і там, у царстві тіней, продовжує рости. Він уже такий великий, що всі інші з отари здаються ліліпутами, особливо Карасики. Часом він нагинається й бере всю ту отару, але без мене, собі в долоні й пильно їх розглядає, як розглядав колись випале із гнізда пташа. Тоді знову згинається, обережно випускає з долонь отару на волю й спокійно бреде далі, вряди-годи зітхаючи. Останньою ж простує стара Ващучка із мітлою. І тут вона замітає, завзято махаючи своєю метілкою, і тут вона здіймає куряву, але це не курява, а дим, і поринає в тому димі, напіврозтоплюючись. Я знаю її призначення, своє призначення знає й вона, а воно просте: замітати за тими людьми, згрудженими в отару, сліди. І робить вона те старанно і невтомно.