Валерій Шевчук - Привид мертвого дому. Роман-квінтет

— Привіт, — сказав він мені. — Капітально баби ревуть, нє?

— По-моєму, нам до цього не звикати, — сказав я.

— Так кажеш, бо тут уже не живеш, — сказав Ковальчук, — а по-моєму, це початок якогось всесвітнього сказу.

Я вразився ще раз: Георгій Ковальчук сказав стільки слів, але без жодного русизму. Тоді я жахливо любив помудрувати, тому відразу ж увійшов у ту розмову:

— Чому початок? Початок сказу, чи точніше, божевілля, почався тоді, коли з’явився homo sapiens, тобто людина розумна, назвемо її Адамом. А вже справжнє божевілля прийшло, коли Каїн убив Авеля, відтоді й покотилось. А ми вже докочуємося. До чого?

— До отакого співу, — сказав Ковальчук. — А ти не помітив, як я тепер говорю? Це в мене останнє відкриття, останнє переконання.

І справді чудо! Ковальчук говорить так багато і знову без жодного русизму.

— Я перейшов до переконання, — мовив він і гордо на мене глянув, — що Микола Гоголь був звихнутий, тобто людиною з розполовиненою душею. Його одурманили кацапи і, зрештою, вбили його дух. Він же відірвався від свого ґрунту: своїх хуторів, Миргородів і Тарасів Бульб і пішов у світ мертвих душ. Утяв (Так в оригіналі. — Прим. верстальника) : кацапських мертвих душ!

Я став, мов громом битий. Ні, це було щось дивовижне. Чи не вплинув хто на Георгія Ковальчука, адже він виповідав теорію найзавзятіших українських патріотів — це я вже знав і в той час.

— У вас завелися нові знайомі? — спитав я обережно.

— А ти звідки знаєш? — аж підскочив Ковальчук, але відразу ж обм’як. — Да, тут познайомився з одним. Пенсіонер, колишній учитель. Носить мені книжки: Грінченко, Винниченко — все запрещоні…

— Заборонені, — поправив я.

— Да, заборонені, — згодився Ковальчук. — Ти мене тепер поправляй. Хочу добре знати рідну мову. Бо досі я був сліпий… Я все пойняв, — радісно сказав Ковальчук, — пойняв, у чому була моя ошибка… помилка. Я писав свої повісті чорт-зна по-якому. І був звихнутий, як той-таки Ніколай… Микола Гоголь. Тепер я перепишу по-українському, і вони зазвучать… Тепер я пойняв!..

Над головою в нас продовжували вити п’яні баби. Здається, десь такий звук видували труби під Ієрихоном. Я зирнув на Ковальчука, він радісно світився.

— Це вам кацавейку й шапку Карась подарував? — спитав я, болісно його жаліючи.

— Да, він, — відказав Ковальчук. — Казав, що збирав шкурки на кацавейку Олегу, а шапку уже пошив. Вона на мене трохи велика, то я її підігнав. Класна шапка, правда? А кацевейку він уже послі. Спіціально для мене. Є ще добрі люди на світі.

— Таки є, — сказав я і пішов, бо мене вже добивало виття бабусь.

Із матір’ю домовитись виявилося не так складно, як я сподівався. Прямо їй заявив, що хочу з Галинкою одружитися. Мати глянула на мене перелякано.

— Добре подумав? Тобі ще вчитися треба, а не сім’ю заводити, — мовила вона.

— Річ у тім, що сім’я вже в мене заведена, — сказав я і повідомив, що Галинка вагітна.

— Таки окрутила вона тебе, — сумно мовила мати. — Потім жалітимеш, я ж добре бачу…

— Дозволь це вирішувати мені, — обірвав я її. — Ми любимо одне одного, і я вважаю своїм обов’язком…

І розповів матері, що порядна людина в подібних випадках мусить чинити порядно, тобто так, як чиню я. І вона упокорилася. Може, згадала себе в молодості, як і те, що мій батечко зовсім не був такий шляхетний.

Галинка зустріла мене з криком радості й повисла на шиї. Ми, замість розмовляти про речі конечні й поважні, замкнулися й під однотонне та всепроймаюче виття п’яних бабів, які сьогодні чомусь співали сумних, шалено відлюбили одне одного, аж перестали чути й той спів. Коли ж, виморені й спустошені, відкинулася й затихли, щось нас у домі вразило: баби не співали. Собаки в глибині околиці вили, кури кудкудакали, кози мекали, ніби продовжували той спів, а баби мовчали. Не співав і півень, тільки якось глухо й тужно кокохкав.

Старі мовчали аж до вечора, але ніхто з квартири не виходив, отож здивований Гомзин, який сьогодні мав уразу, що Червона Шапочка забула піднести йому недільну півлітру, вирішив постукати у двері й делікатно нагадати сусідці про її забудькуватість — Гомзина сьогодні трохи пекло і млоїло, і він уже починав звіріти проти тих баб, які самі горілкою накачуються, а про нього подбати забули. Але двері виявилися відчинені. Гомзин був цим не просто зчудований, а й уражений, тож пройшов у квартиру і на порозі кімнати, де засідали п’янички, вражено затерп: такого йому, як оповідав опісля сусідам, бачити не доводилося. За столом, ніби святі на Тайній вечері, сиділи Червона Шапочка і п’ятеро її подруг, але на відміну від святих обличчя їхні й руки були цілком чорні, мов у негрів, та нерушні. Одежа була ціла, навіть пов’язка на оці Степанчучки, ціле було в них і волосся на головах, а тіла навічно перетворились у вугілля. На столі, крім порожніх пляшок з-під самогону, стояли дві також випорожнені пляшки з-під денатурату. Міліціонер Гомзин нюхнув склянки, з яких пили старенькі, і професійно визначив, що останнє, що пили баби, був таки денатурат. Отже, саме в той момент, коли ми були з Галинкою на найвищій хвилі своєї любові, старенькі вирішили, що самогону їм мало, і одна з них, тепер годі сказати яка, дістала із сумки ці дві фатальні пляшки, запропонувавши їх спорожнити, щоб більше сміятись, а відтак голосніше поспівати. Баби розлили денатурат, так мені уявляється, і одночасно, залпом випили. В цей час із рота однієї з них, а може, в усіх одночасно, вирвався синій пломінь і за кілька хвилин вони звугліли, діставши, нарешті, вищий ефект у своїй пристрасті до трунків.