Валерій Шевчук - Привид мертвого дому. Роман-квінтет

— Чо’ баньки виставили, — сказав Петя. — Ану тримай! Так ми цю лєсніцю до вечора не поставимо!

— Заводь лівіш, — сказав Вовка Паразит.

— А по-моєму, тра правіш! — мовив Юрко Ворона.

І вони повели драбину, як гранд-даму, до того єдиного отвору в стелі, а в цей час у великі вікна увірвалося сонячне проміння і провисло в повітрі, як золоті ризи, — і все заграло, стіни дивно засвітились, але й цього разу в лаз драбиною дядьки не потрапили, бо, може, в них звідучора тремтіли руки, коли вони в бур’янах наливалися горілкою, а може, не так легко було тією драбиною маніпулювати…

Розчинилися двері, ввійшов чоловік у тенісці навипуск, у капроновому капелюсі з дірочками, з квадратним підборіддям і з чорними густими бровами, під якими поблимували також чорні круглі очка.

— Тримай! — гукнув Вовка Паразит.

— По-моєму, це тобі тра тримать, — обізвався Юрко Ворона. — Бач, не ставиться.

— Сама не поставиться, — спокійненько сказав Петя.

Чоловік з густими бровами йшов через залу й ворушив тими бровами, як тлустими п’явками. Іронічно всміхався, а кроки його лунко гучали. Він озирнувся перш ніж сховатися в інших дверях, і його білі зуби засвітилися. Саме в цей час зайшов ще один, власне, не зайшов, а прослизнув у двері — маленький, утленький, з рідким чубиком, із заячою губою, з блакитними очима, а чубик його зализувався на грушоподібній голівці, ніби був приклеєний до лисини. Чоловічок став, розтулив рота, задивився, повіки його закліпали.

— Проходьте, гражданін, — сказав Петя. — Не мішайте, пожалуста!

— Так ми її не поставимо, — мовив Вовка Паразит. — Тра вірьовку.

— Яку вірьовку? — спитав Юрко.

— До верху, знаїш, прив’язать. — Ти такий, шо начебто й не понімаїш.

— Да! — сказав Петя. — Кладімо, тра вірьовку, без того не обійдешся. Проходьте, гражданін.

Чоловічок пішов, озираючись. На його вустах також грала усмішка, але він не насміхався з цих трьох, як той п’явкобровий, а просто мав хороший настрій, а може, просто йому сьогодні всміхалося, а може, він трохи співчував дядькам, — вони тим часом поклали драбину на вимиту підлоту, просто в сонячну калюжу, розлиту по ній, і калюжа та майже перестала лискотіти.

— Перекурим, — сказав Петя. — А ти, Ворона, чеши за вірьовкою.

— До кого? — спитав, кліпаючи рудуватими повіками, Юрко.

— В завхоза спросиш, — сказав Петя.

Ворона слухняно подався до дверей, куди зайшли дівчина, чоловік у капелюсі й «гражданін» із заячою губою й приклеєним до лисини волоссячком, а дядьки витягли по «Прибою» і закурили, пускаючи звивисті клубені диму, і той дим, потрапляючи в сонячні стяги, в оті золоті, розвішані по залі ризи, просвічувався, вигинався, творячи сині зигзагоподібні пасма, які мінилися в промінні й грали жовто-синьо.

Зайшла дамочка з волоссям, вибіленим до мертвого і химерно закрученим у подовгастий рубець, з губками-бантиком, в білому піджаку й чорній спідниці, яка приховувала низько опущене осіддя, з коротенькими ніжками, взутими в білі на високому підборі туфлі.

— Тут ніззя куріть, — сказала дамочка. — Ви шо, не понімаєтє?

— А почему? — спитав Петя, мружачи око, бо на нього наплив синій дим.

— А потому, шо я так вам говору! — сказала владно дамочка.

Вовка Паразит і Петя зніяковіли і сховали недопалки в кулаки.

— А де ж нам перекур робить? — спитав Вовка Паразит з підхлібними нотками в голосі.

— На двор ідітє, — сказала дамочка і владно потупотіла коротенькими ніжками.

— Це шо — начальство? — спитав Вовка Паразит.

— Та навєрно, хрен їй під хвіст, — сказав Петя, витяг хустку й висякався з таким звуком, що луна аж сахнулася від стін.

Прийшов Юрко Ворона. Вони прив’язали вірьовку до вершка.

— Хай за вірьовку трима, в кого руки не трусяться, — сказав Петя, — бо в мене вони щось як не мої.

— Юрка хай трима, він у нас не пйоть і не курить, — мовив Вовка Паразит.

— Ну, давай, узяли! Пі-дій-май!

— Акуратніше, мать-перемать!

— Ти шо, Юрка, спиш? Тягни!

Йшла через залу маленька жіночка в окулярах. Мала на ногах схожу на капці взувачку і не йшла, а пливла. У ручці в неї був солом’яний кошичок, а на правій, на безназванному пальчику світилася величезна шлюбна обручка. Жіночка подивилася на дядьків, і її губенята презирливо скривилися.

— Це шо, вам сонце голову пече, що ви в шапках? — спитала вона презирливо і аж захиталася, запишавшись.

— Га? — спитали Петя й Вовка Паразит, спиняючи драбину.

— Питаю, чи вам тут сонце голову пече, що ви у шапках? — спокійно повторила жіночка.