Валерій Шевчук - Привид мертвого дому. Роман-квінтет

— Ні, не захворів, — сказав Олег і звівся.

І вона вразилася раптом, який він величезний, бо тепер він здався їй ще більший, як був. Дивне обличчя в нього стало: печальне, але внутрішньо освітлене. І так ніжно подивився він на матір, як розповідала вона потім, що сльози вибилися їй на очі.

— Полеж, синку, — сказала вона. — А я упораюся й до тебе прийду.

Пішов у свій сарай і ліг на ложе. Мати прибігла до нього хвилин через п’ять, але він уже не жив. Лежав величезний, заспокоєний, голова його була повернена до дверей, ніби дивився на небо. Обличчя лишилося просвітлене й мирне, одна рука лежала на грудях, а друга простяглася вздовж тіла.

Прислав мені листа й Георгій Ковальчук. Перше, що впало у вічі, він був написаний майже чистою українською мовою.

«Мені зараз дуже тяжко, — писав Ковальчук, — бо ця втрата чи не найбільша з моїх втрат, хоч він був мені, можна сказати, ніхто. Я цілком переконаний, що ми втратили генія не меншого, ніж Миколай Васильович Гоголь, а може, даже більшого. Бо Гоголь був тільки писатель, а Олег був геній в усьому. Але ми його проморгали. Саме це мені найбільше болить. Раньше я генієм щитав тільки себе (із живих), а тепер бачу, що я, може, й не геній був, а тільки талант. Генієм був Олег, а я перед ним у підметки не годжусь. Я його розвивав, та все пішло собаці під хвіст. Жаль! Через це я тепер у поганому настроєнії, бо якось реально пойняв, що в світі є одна річ, яка все може потоптати і з усього великого зробити гівно, — це смерть. Через це я тепер думаю, що треба передати свої сочинєнія в якийсь архів на збереження. Не можна ніколи забувати, що та костомашна стоїть у кожного за плечима. Вона робить із нас гной, а ми, дурні, про це забуваєм. Не забувай про це нікада!»

Цей лист якось дивно мене вразив. Хоч звучав він у певних моментах і смішно, але мені сміятись не хотілося, — від листа повіяло холодним духом. Цей настрій покріпив у мене другий Галинчин лист. Вона писала, що після похорону Олега Велета її мати ніби в нестяму впала, бо того-таки вечора почала кидатися на стіни й кричати:

— Ти знову починаєш нас жерти? Хочеш усіх нас ковтнути, всіх! Жери швидше! — кричала вона. — Всіх жери!

Галинка писала, що починає незвідь-чого нервувати й боятися, а боїться, що з матір’ю станеться те, що з Віктором Ващуком.

Ще через якийсь час написала, що вона, здається, завагітніла, їй від цього тривожно, але більше радісно. Турбує її хіба те, що моя мати чомусь змінила до неї ставлення: вітається крізь зуби й майже ніколи не заговорить.

«Уяви собі, в якій обстановці я живу, — писала Галинка. — З одного боку моя напівбожевільна мати зі своїми страхами, а з другого — холод і неприйняття матері твоєї. Не розумію, за які гріхи я втрапила їй у немилість».

Саме тоді я прочитав «Кассандру» Лесі Українки і раптом збагнув: поведінка Кассандри й Галинчиної матері була майже тотожна: це мене, скажу відверто, жахнуло. Саме тому я вирішив поїхати додому, заспокоїти Галинку, вгамувати свою матір, а загалом, подати з Галинкою заяву на одруження, бо тепер тягти було нічого. Жити нам доведеться спершу порізну, але такий акт я мусив учинити, щоб засвідчити дівчині свою порядність, зрештою, я її щиро любив. Як на зло, наш декан саме в цей час почав репресивні акції проти прогульників, і я зміг виїхати лише в неділю, домовившись зі старостою, щоб він мене в понеділок не вимічав, як відсутнього, а на вівторок рано я обіцяв на лекціях бути.

І ось знову він переді мною: наш дім. Якийсь ніби трохи нахмурений, ще більш облізлий, як був, і посірілий. Коли я йшов ще до мосту, зустрів Ващучку, яка завзято мела хідника, огорнувши себе хмарою куряви. Привітався до неї, але вона не відповіла, була надто заглиблена в собі. На мості я озирнувся й побачив, що Ващучка повільно рухається хідником разом із тією хмарою куряви — здавалося, ніби вона замкнута в прозору капсулу. Зійшовши з мосту, я зіштовхнувся з Карасем. Побачивши мене, він сказав.

— Знаєш, нема вже мого Олега, такого розумничка, такого…

І заплакав.

Ми поговорили про дивовижні Олегові здібності.

— Чому смерть не забрала мене, чому його? — спитав старий.

Я сказав щось про невгадність і немилосердність долі, на що він мовив:

— Раньше я думав, що це Бог нас жере, а знаєш, що нас пожирає?

Я того не знав, тож він додав переконано:

— Абсурд нас жере, пойняв, абсурд!

Я вразився, що він знає про поняття абсурду, очевидно, як і євангеліст Сухар, був мудра людина.

Вікно в Червоної Шапочки було відчинене, сидів у ньому червоний півень, а з самого вікна лунав загадково тонічний спів. Звіддаля підвивали пси, нервово кудкудакали кури, збуджено мекали й кози, а може, весь цей живий світ по-своєму підхоплював ту чудну, дикувату й трохи несамовиту мелодію, яку витворили підхмелені баби. Після кожного куплету півень витягував червону шию й горлав своє рефренове: «Ку-ку-рі-ку!» На лавці поблизу того вікна сидів смутний Георгій Ковальчук, і я здивувався: на Ковальчукові була хутряна безрукавка увіч із собачої шкури, а на голові стриміла, хоч іще й не так холодно було, собача шапка-вушанка.