Валерій Шевчук - Привид мертвого дому. Роман-квінтет

Отож прийшов момент, і рука, яка боронила моє подальше просування, раптом ніби зламалася й опала, і я торкнувся заповітного. Трем пройшов мені по тілу, трем пройшов і по тому, що тулилося до мене, і я попросив її тихо звільнитися від одежі й там.

— Ти мене не образиш? — спитала вона так само тихо.

— Чи ж багато я тебе ображаю? — відказав я.

І вона раптом встала й звільнилася від одежі, яка мені перешкоджала. Тоді я відчув, що потрапив у густий ліс, і почав запаморочено блукати там, і моє тіло ще більше бив нервовий дрож, так само, як тіло її, бо звідтіля, із того трикутного лісу, струмувало такою енергією, якої я ще не мав сили витримати, — воістину, джерело було там. Ми відштовхнулися одне від одного й лежали в траві обіч, руки наші стискались, а очі тонули в глибокому небові, і я подумав раптом, що пізнання кожної таємниці чи частини її — це своєрідне народження в собі, а водночас і наближення до кінця. Тобто я відчував, що народжуюся як чоловік, а вмираю як дитина чи юнак, і це так само конечно, як і все у світі. Те ж саме відбувалося і в ній: вона вмирала як дитина й дівчинка, а народжувалась, як жінка. І я хотів, щоб цей обряд, чи процес, чи дійство, яке мусить відбути кожна жива істота на цій землі, не були нічим осквернені, а щоб усе відбулося, може, трохи й урочисто, а коли вже не урочисто, то принаймні погідно і шляхетно. Хотів не тільки самому бути готовому до цього обряду чи дійства, але щоб готова стала й та, котру я любив. Окрім того, мені не бажалося поспішати, та й вона, по-моєму, того не бажала. Отож сіла й натягла на коліна подола.

І тут я помітив, що за нами підглядає місяць. Помітив, що навколо вже зовсім не день, а справжня ніч. Провів рукою по траві, була вона зарошена. І так дивно мені стало, що я вимкнувся на якийсь мент із часу. Галинка вже впорядкувала одежу, і ми повільно побрели по сутінному полі, де чулися таємничі шелести і де відбувалося не одне, а сотні, а може, й тисячі таких же, яке ми щойно відбули, дійств. Ішли вичерпані й переповнені одне одним, хоч обоє знали, що це ще не край нашому зближенню, але обоє знали, що до того краю ми підступили впритул, і нам таки доведеться з тієї кручі стрибнути — отоді-то наше чудо зближення й поєднання завершиться остаточно. І я раптом незвідь од чого застрашився, бо мені здалося: в нас надто мало часу. Застрашився, бо подумав: я відтягую, вона відтягує, і ми віддаляємо той момент, а навіщо? Навіщо тратимо час, адже не відаємо, що буде з нами завтра. Не відаємо, скільки нам відпущено того часу. Ці думки вдарили мене раптово, як потік води чи град.

— Галинко! — сказав я, схвильований, і зупинився.

І обійняв, і притиснувся до неї, і пригорнув її до себе, і відчув її притулену до моєї, тільки відділену одежею плоть.

— Давай сьогодні, — видихнув я, — станемо чоловіком та жінкою.

— Як так станемо? — трохи злякалася вона й відсторонилася від мене.

— Так, як всі люди стають. Будь моєю, Галинко. Сьогодні, мені здається, такий момент настав.

Але вона вже була від мене далеко. Я це відразу ж відчув. Уже ми йшли побіч, проте біля нас, між нами виросла прозора стіна. І я пізнав якийсь відчай за те, що таки поспішив і, здається, недоладно. Відчай за те, що злякався часу, і за цю стіну, що між нами знову постала.

— Чому мовчиш, Галинко? — спитав я. — Станемо чоловіком та жінкою?

— Станемо, — мовила вона, — але не зараз. Я не готова.

— А коли будеш готова?

Вона мовчала. Якось глухо й безнадійно мовчала. Може, я щось тут не розумів?

Знову її зупинив і почав цілувати. Вона задихалась.

— Галинко! — прошепотів я. — Хочу з тобою побути ще.

— Пора вже йти, — сказала вона тремтливими губами.

— І мені пора, — сказав я, — але сьогодні не можу так просто від тебе піти.

— Дурненький, — засміялася вона ніжно. — У нас же є завтра й післязавтра. І взагалі, в нас безліч часу.

Та я не був у тому впевнений, тривога з’їдала мене. Я раптом згадав темне пророкування її матері, і мені гостро повірилося, що немає в мене з нею часу, немає!

Знову кинувся до неї, почав цілувати, але вона вивернулась.

— Ти й так забагато сьогодні мав, — мовила, і то таким тоном, що я почав пригасати: погодження і взаєморозуміння з нею в цю хвилю не мав.

Такі дисгармонійні хвилі в нас бували, але нечасто. Зрештою, як покаже подальша оповідь, мав рацію я, а не вона, — нам губити часу таки не випадало.

Чинилося все те, про що оповідаю, влітку, коли я був удома на канікулах, коли наше кохання буяло, як і тодішнє літо, повне сонця, зелені, гроз, дощів, радісних ранків, повне тепла, спеки, рясних плодів на городах, у полях і садах…