Валерій Шевчук - Привид мертвого дому. Роман-квінтет

— Чого ти почав цуратися мене? — спитала вона похапливо.

— Того, що й ти мене, — сказав, знову жадібно обціловуючи її обличчя. — Любиш?

— Люблю, а ти?

— Жахливо, — сказав я, задихаючись і ніжно проводячи руками по її тілу, яке під сорочкою було наге.

Тоді вона від мене раптом відсахнулася.

— Ходім, нас чекають, — сказала, я торкнувся ліхтаря, і він сам від себе засвітився.

Нас і справді чекали матері, і ми навперебій почали розповідати про дірки у даху і як їх багато. За вікном миготіло, і дивний світловий ефект з’являвся від того: ми у тому світлі на мить завмирали, неймовірно чітко освітлені, але наступної хвилі поринали в темряву і саме тоді відчували, як здригається під ногами підлога і як похитується весь будинок, ніби разом із дощем та бурею, блискотами та громом був і землетрус.

— Це якась кара божа! — зойкнула Олька. — Ой найде вона на нас, ой нас знайде!

— Яка там кара! — атеїстично і по-вчительському зауважила моя мати. — Стихія, та й усе!

— Але ви колись таке бачили? — спитала Олька.

— Не бачила, то бачу! — сказала мати й звеліла мені: — Ходімо спати!

Була чомусь сердита. Чи не провідчула того, що відбулося між мною та Галинкою на горищі, — жінки в таких справах бувають вельми чутливі. Але тепер мене те не обходило, я був повний вогненної радості, бо чудово знав, що такою ж радістю переповнена й Галинка. Ми з нею ще жахливо юні, але стіну між собою зуміли звалити одним поштовхом, навіть у цілком романтичний і незвичайний спосіб, отже, «Слава життю!» — як писав Михайло Коцюбинський, повторивши оптимістичний вигук стародавніх римлян.

«Viva vita!» — хотілося сказати мені вголос, і я аж губу до болю закусив, аби розумно стриматися при матері й не виглядати ідіотом.

Ця буря мала ще два наслідки. Річки наші розлились, як ніколи, вода стала барви кави з молоком і неслася зі скаженим стрімом, зносячи всіляке сміття, гілля та колоди, пригнало навіть зовсім новий нужник. І Карась із міліціонером Гомзином витягли його на берег і замінили ним нужник свій ветхий; було їх у нашому дворі два: з нашого крила — добрий, зроблений євангелістом Сухарем, а з їхнього — ветхий, напіврозвалений; вода несла уламки меблів, вирвані дерева, які виловлювали жителі околиці, проплив навіть стосик порубаних дров, принесло також і кілька розбитих човнів. Потому вода очистилася від сміття, її прибуло ще більше, аж залило острів, дерева там мокли десь на метр від кореня. Відтак діти околиці придумали собі розвагу: вони кидалися у стрімку, теплу і світлобрунатну воду, течія мчала їх аж до острова, де вони чіплялися за стовбури і бродили там по груди в воді. Потім пливли вниз, власне, їх зносило і прибивало до берега вже тетерівського. Батьки гримали й виганяли дітей із води, але вони плавали, як риба, тож знову й знову кидались у воду, ніби керовані безумним поривом.

Саме тоді втопилася менша дочка міліціонера Гомзина, Фанька, вона закричала й почала розпачливо махати руками; ми стрімголов кинулись її рятувати, але потужна течія пронесла нас мимо, дівчина махнула кілька разів, виринаючи й потопаючи у воді, і зникла. Тоді кинулись у воду дорослі, вони зуміли підхопити Фаньку й витягти на берег, викликали швидку, робили штучне дихання, але даремно. Вражені, майже непритомні від страху діти повилазили з води і більше не входили до неї, аж поки не спала. У річці щороку хтось топився, для нас не була це дивина, але ні разу ні в кого ні до того, ані опісля не топилися діти околиці — цей випадок був тим більше разючий.

Ще ніколи я не чув, щоб так плакали, як плакала за Фанькою Гомзина. Вона вила, ніби вовчиця, у котрої забрали і вбили вовченят, і той крик був аж такий, що ним був повен весь дім ущерть. Сам Гомзин ходив ніби зачмелений, правда, саме йому довелося бігати й організовувати все, що зв’язано з похороном, бо жінка його стала ніби безпам’ятна. Вона сиділа біля мертвої дочки, не відходячи, не їла й не пила, інколи западала в оціпеніння, з якого виривалася, ніби з болота, і знову починала лементувати, виливаючи потоки сліз. Ми вже бачили в нашому домі не одну смерть, але такої ще не було. Гомзина не давала покласти дівчину в труну, і чоловік змушений був тримати її обома руками — вона ж билася й нестерпно при цьому вила. До речі, це вперше ми зайшли в цю квартиру й побачили в ній сервізи та кришталь, ошатну меблю, зроблену євангелістом Сухарем, і важкі пишні килими на підлозі — паркетній, навощеній. Зі стелі звішувалися кришталеві люстри з привісками, які при русі повітря ледь подзвонювали, — сусіди всім тим були вражені. Гомзин на похорони не скупився; Червона Шапочка з цієї нагоди вигнала великий бутель самогону, і Гомзин цього разу їй заплатив, хоч вона від плати відмовлялася; зрештою, трохи поцеремонившись, гроші таки взяла. Поминальний обід готували Червона Шапочка, Карасиха та Ващучка, — і тут Гомзин не поскупився, — сама Гомзина була до всього байдужа. Поринула в меланхолію, але напрочуд швидко отямилася й кинулася по сусідах позичати, бо на похорон, як казала, пішли всі «дєньги», і вони тепер сидять голодні, бо не мають що покласти в тарілку. Люди подачки давали, бо жаліли її, а в неї в очах загорілися знову голодно-пожадні вогники.