Валерій Шевчук - Привид мертвого дому. Роман-квінтет

— Хе-хе! Я вам своєї горілочки не нав’язую, хочете — пийте, не хочете — не пийте, — мовила Червона Шапочка, — а моєї честі не чіпайте, бо вона, як моя горілочка, чиста, а горілочка в мене не сивуха, а мов сльоза. От!

І євангеліст Сухар її честі більше не зачіпав; вирізав кватирку, узяв за те плату й пішов додому цілком присоромлений, як вважала, очевидно, та рішуча праведниця. Казав Карасик, що двері в неї зачиняються на три замки і два важкі засуви, і вона, перш ніж вийти з хати, відчиняла кватирку, визирала через неї, чи нікого на веранді нема, і тільки тоді виходила.

Мала Червона Шапочка й подруг, яких було п’ятеро, — все старі жінки: одна худа, одна товста, одна висока, одна низька, а п’ята без одного ока і з чорною перев’язкою, наче морський розбійник. Із них тільки оця остання була з околиці, решта приходили з міста. З’являлися вони регулярно раз на тиждень, у неділю, десь так о третій годині, приходили завжди поодинці. Ота, що без ока, була особа героїчна, її чоловіка повісили німці, прізвище його було Степанчук. Видав його німцям сусід Ковальский, який став поліцаєм — і то, кажуть, для того, щоб помститися Степанчукові, бо вони вели довголітню непримиренну війну за клаптика городу, який так і не змогли поділити. Ока Степанчучка позбулася в тих-таки городних баталіях, його виштрикнула пальцем Ковальська, яка дуже вже темпераментно ним тицькала, доказуючи, що латка городу належить таки їм, а не Степанчукам. По смерті Степанчука Ковальський забрав латку землі собі, і Степанчучка не могла й писнути супроти того. По війні Ковальські майнули в Німеччину, де за ними загубився слід, а латку городу знову захопила Степанчучка, отже, хоч ціною пожертви чоловіка, свого вона таки доп’яла. Рішуче відмовилася вставляти собі скляне око, а ходила з чорною перев’язкою та круглою накривкою на оці й усім та скрізь оповідала, що її чоловік був партизан, що він виготовляв листівки і завзято боровся проти німців і що око їй виколов багнетом німець, бо вона також виготовляла листівки і завзято боролася проти німців. І хоч сусіди чудово знали, як все було насправді, ніхто Степанчучку на чисту воду не виводив, — хай собі баба казиться, як хоче. Вже в пізнішому часі вчительки водили до неї дітей, і Степанчучка показувала їм льох, де раніше тримали свиней, і розказувала, що саме там стояв друкарський верстат, і саме там вони з чоловіком друкували листівки. Решту жінок я знав недостатньо, отож описувати їх утримаюсь.

Коли ця чесна компанія збиралась у Червоної Шапочки, вікно при цьому, як правило, відчиняли, жінки пили самогонку й закусували, що Бог послав, а потім починали всі разом співати. Співали вони чудово, аж так, що всі пси на околиці починали їм підвивати, а кури навісніли й імітували, що несуть яйця, а котра була з яйцем, ті яйця губили в бур’янах, а потім дуже голосно кудкудакали, рекламуючи, що той символічний акт відбувся. Коти ж прожогом кидалися з двору геть, наче навіжені, а півень Червоної Шапочки, який сидів у цей час на вікні, прив’язаний на шворці, після кожної пісні махав крильми, витягував шию і урочисто-радісно кукурікав, від чого жінки верескливо сміялися, знову випивали й заводили нову пісню. Одне слово, гульня в бабусь бувала весела; я не можу переказати їхніх балачок, які велися при цьому, бо їх не чув ніхто. Правда, часом у вікні виростала урочиста постать у червоному капелюшку, брала півня в руки й пильно оглядала світ, ніби перевіряла, чи ніхто за ними не стежить; коли ж вона випивала, то ніс у Червоної Шапочки так само полум’яно розквітав, як і гребінь у її півня…

Тим часом у нашому дворі помалу виростав новий його мешканець Олег Велет. У два роки він уже був, як найменшенький з Карасиків, але не мав тієї вітряної прудкості, що нею відзначалися всі Карасики, а ходив повільно, перевальцем, ніби й невправно. До компанії братів він поки що не приставав, та й не пристане ніколи, скажемо наперед, зате чудово й чисто говорив, вимовляючи і «р», і шиплячі; часто його можна було побачити закляклого в траві, де він пильно розглядав усіляких кузьок, часто із ними балакаючи. Очі мав дивні, вони дивилися й ніби не дивилися на співрозмовника, а коли довше затримати зіткнутим із ними погляд, з’являлося неприємне відчуття. Олег мав невситиму жадобу до пізнання: ловив жабок, метеликів, мух, кузьок, жуків, хрущів, але ніколи їх не вбивав, а, добре розглянувши, випускав. Коли ж метелики, втративши в його пальцях із крилець пилок, не могли летіти, він тупав грубою ніжкою й кричав: