Валерій Шевчук - Привид мертвого дому. Роман-квінтет

Можливе й інше. Може, я трохи хитрую сам із собою та й з ними; можливо, в такий спосіб хочу звільнитися від привиду мертвого дому та його мешканців, сподіваючись, що, коли задовольню їхню потребу в співчутті та пам’яті на лоні земнім, вони заспокояться чи упокояться і перестануть тривожно блукати і прохально зазирати мені у вічі, та німо про щось просити, і бовваніти тінями у снах та явах, і являтися мені в обличчях незнайомих людей, — я звільнюся від них і полегшено зітхну або ж здобуду почуття виконаного обов’язку, що одне і те ж, і вони покинуть мене, відійшовши спокійно у мертво-синій простір, якому нема ні кінця, ні краю, бо відтоді, як отак задовольняться, місія їхня — безконечно іти по безкраїй дорозі, а що дорога та без кінця, то йдуть вони для того, щоб не прийти нікуди.

Це так у мені говорить моє егоїстичне «я». Альтруїстичне моє «я» вістить інше. Не я їм потрібен, а вони мені. Адже вони — частина моєї пам’яті, притому найяскравішої, тобто я маю у них потребу не меншу, ніж вони в мені. Бо самотні й неприкаяні не вони; ті, котрих нема, самотніми не бувають, — а я, адже самотність — це приречення живих. Отож, коли переді мною розквітають сцени життя мертвого дому, починаю відчувати, що моє життя не було в’язанкою пустопорожніх днів, які не полишили після себе й сліду, скибами мертвого часу, а таки частиною моєї живої присутності серед інших, може, ліпших, а може, гірших, як я, але раз назавсігди неповторних. Отже, та рука, яку я протягую до них, уже відійшлих у вічність, не обов’язково щось має їм давати; можливо, вона хоче взяти у них те ж саме, чого просять і вони, — співчуття.

Отак ми єднаємося, знову сходимося, розійшовшись, і знову творимо свій дім, який хоч і є привидний, але аж ніяк не мертвий. Принаймні поки не землі існую я.

Гадаю, мова моїх обох «я» має підстави, отже, можливо, одне одного й не заперечує.

У квартирі № 8 жила Червона Шапочка. Я думав, що її так прозивають через те, що носила червоного капелюшка (я підозрював, що вона в ньому навіть спить), але, як сповістила мені мати, котра була агітатором під час голосувань, отже, мала обов’язок обходити всі квартири і знати паспортні дані пожильців, прізвище в сусідки й справді було Червона Шапочка, власне, писалося воно Червоношапочко; річ цілком вірогідна, що ця жінка одягла так стаціонарно на себе червоного капелюшка, пристосовуючи до свого прізвища. Є інша гіпотеза щодо генези цього капелюшка, її висловила Галинка, очевидно, через чисто жіночу здатність до фантасмагорій; річ у тім, що Червона Шапочка мала пристрасть не до вовків чи їхніх родичів собак, як про це вістить звісна казочка Шарля Перро, а до півнів, власне, одного півня, притому яскраво-червоної барви. Сумнівно, правда, щоб один і той же півень жив так довго, бо скільки себе пам’ятаю, Червона Шапочка завжди тримала в себе в хаті півня, часом і гуляла з ним, тримаючи в руках, зрідка пасла, випускаючи, але завжди зі шворкою, прив’язаною до лапки, — і це вона почала робити після того, як півень (чи один із півнів), котрий жив у неї, бувши випущений, кинувся навтікача, наскочив на сусідських курей, скільки хотів їх поскуб і помчав далі вздовж річки Кам’янки, роблячи жахливий рейвах у курячому царстві, аж уся околиця раптом заквоктала, закудкудакала, а півень скуб курей і мчав далі, як символ любасного вогню, і після того більшість курей на околиці, за винятком фригідних, поставали квочками. Так-от Галинка наївно, а може, по-жіночому проникливо, що часом буває одне і те ж, вважала, що Червона Шапочка носила капелюшка, щоб уподобитися курці й тим самим подобатися півневі, тобто викликати до себе, як сказала Галинка, приємні почуття. Третя гіпотеза, яку висунув один із Карасиків, на мою думку, найменш правдоподібна, пояснювала пристрасть Червоної Шапочки до червоного капелюшка, а може, й до півня, причинами конспіративними, тобто всі знали, що вона самогонниця, отже, переступала певною мірою існуючий закон, через це червоний капелюшок демонстрував її суспільні червоні переконання, звісна річ, маскувально. Георгій Ковальчук, який часом жартував, а бувало — й непогано, заявив, що це в Червоної Шапочки зовсім не капелюшок, а наріс так гребінь, що сталося після довготривалого співжиття із півнем, бо вона, сказав Ковальчук, хитро мені підморгнувши, давно перебуває із півнем у статевому зв’язку, тобто дозволяє скубти себе в тім’я, отож у тому місці й виросла ота червона шкіряна складка. Отже, це була четверта, хай і жартівлива, гіпотеза; правда, Ковальчук цілком серйозно мене переконував, що він зовсім не жартує, а в тому, що говорить, серйозно переконаний, а що Георгій жартував і справді вельми рідко, я йому певною мірою повірив, власне, подумав, що такий погляд — результат його недорозвиненого мистецького бачення. Про те, як легалізовувала Червона Шапочка своє самогоноваріння, уже мова велася, а для тих, хто забув, повторюю: Червона Шапочка платила данину натуральним продуктом міліціонеру Гомзину. Цей акт відбувався так.