Валерій Шевчук - Привид мертвого дому. Роман-квінтет

— Мій тоже радий, — сказала тарахкотливо Карасиха, — бо він із того, що діти такі малі, знаєте, гризеться, а тепер він такий радий, такий радий!

Вона навіть хоче, й Карась не проти того, щоб і прізвище синові записати своє: Велет. Отаке проторохкотіла ця жінка сусідці, тримаючи на руках нового героя цієї повісті, який щасливо замінив Карасика-молодшого, отже, немає лихого, щоб на добре не вийшло — всі були щасливі й задоволені.

Та лихо не дармувало, воно прокралося до нашого дому з іншого боку, а почалося з того, що євангеліст Сухар вирішив перевиховати Віктора Ващука. Він до нього почав лагідно заговорювати, закликав до себе в сарайчик-майстерню, пригощав цукерками й чаєм, ділився з ним обідами, що їх приносили йому чи жінка, чи дочка; саме в цей час він робив на Карасеве замовлення колиску для Олега Велета, бо та, в якій виросли четверо його братів, одне, — була замала, а друге, — чотирма бекасиками цілком розгепана. Отож євангеліст Сухар стругав, різав, з’єднував частини, а біля нього вовченям сидів Віктор Ващук і слухав його безконечну проповідь про праведне життя і добрі вчинки, добро і зло у світі й про те, що зло руйнує людину, а добро її вивищує і наближає до Бога, бо тільки добро витворює в людині дух. Отож люди на землі, казав євангеліст Сухар, є двох гатунків та виміру: не бідні й багаті, не сильні й кволі, не гарні й бридкі, все це не має значення, а духовні чи бездуховні: духовним уготоване царство небесне, а бездуховним, коли грішитимуть, уготовано горіти у вогні пекельному, а коли вони не грішники, то просто перетворяться у стерво, як кожна тварина, бо душі в таких людей нема.

— То, значить, у тих, що підуть у вогонь пекельний, — спитав резонно Віктор, — душа є?

Це питання трохи заскочило євангеліста Сухаря.

— Мудру річ ти спитав, — мовив він. — Давай подумаємо разом… Людина в пекло чи рай не тілом відходить, а духом. Отже, дух є і в доброго, і в злого, його немає в ніякого: ні доброго, ні злого. Але дух також не однакий: є світлий, а є темний. Отож, у вогні пекельному горить той, хто духом чорний.

Я був при тій розмові Віктора з євангелістом Сухарем і побачив, як дивно, жовто спалахнули при цьому Ващукові очі.

— А по-моєму, все це єрунда, — сказав він. — По-моєму, чоловік і пес — все одно те саме стерво, — він сплюнув на долівку жовтою слиною. — По-моєму, дядя, ви од книжок трохи не того… От ви захотіли тута воспітувать, а чого свою дочку не воспітали? Вона ж у вас блядь, дядя!

І тут сталося щось страшне. Євангеліст Сухар ніби палицю ковтнув: випростався, поблід, голубі його очі запалали, і хоч досі він мухи не зачавив, нікого не образив і нікому лихого слова не сказав, тут раптом схопив якусь неотесану планицю і уперіщив нею Віктора по спиняці.

— Ах ти гаденя! Геть! — крикнув він, і Віктор кумельгом викинувся із сарайчика-майстерні, а потім обернув у бік роз’ярілого євангеліста Сухаря ошкірене лице — по-сатанинському безгучно зареготав. Я також вискочив із майстерні, бо роз’юшений євангеліст міг би згарячу огріти й мене, хоч я завжди бував із ним чемний, а євангеліст Сухар там, у прочілі сарайчика, раптом похитнувся, схопився рукою за серце й безвладно звалився на ослінця.

— Старий дурак! — крикнув Віктор Ващук. — Класти я хотів на твого Бога. І ти мене ще вспомниш! Заплатиш мені!

Сховавсь у своїй квартирі, сердито хпяпнувши дверима.

Євангеліст Сухар у цей день був сутінний і розбитий. Але він завершив колиску для Олега Велета і сам відніс її до Карасів. Карасиха від колиски поохала в захопленні, але довго в Карасів Сухар не просидів, а повернувсь у майстерню і ліг на отоманку. Пролежав так до вечора, а тоді, здається, заснув. І ось близько дванадцятої його сарайчик-майстерня спалахнув і запалав. Усі сусіди вискочили напівроздягнені у двір, кинулися тягати воду; до речі, найзавзятіше чинив це Віктор Ващук. Але сарай був дерев’яний, у ньому накидано було трісок і стружок, отож він палав нестримно. Примчала пожежна, сарай розтягли й загасили і видобули з-під дощок обгорілі останки євангеліста Сухаря.

І знову в нашому дворі плакали мідні труби, і біля труни, яку довелося купити, бо вже нікому було її робити, стояли всі наші сусіди. Сухариха не плакала, а обличчя мала залізно непорушне. Марина хлипала, хоч увіч нещиро. По-справжньому щиро ридав біля покійного один лише Карась, ридав, як жінка, чим трохи сусідів дивував, але я не дивувався, бо відав, що Карась позбувся свого найліпшого порадника і друга. Віктор теж був на похороні, обличчя мав просвітлене, а дивлячись, як ридає Карась, криво всміхався. Зрештою, це було б і справді смішно, коли б не відбувалося при таких страшних обставинах. Віктор підійшов до мене і, так само криво всміхаючись, сказав, власне, повторив слова євангеліста Сухаря: