Валерій Шевчук - Привид мертвого дому. Роман-квінтет

Взагалі, всі його художні версії якоюсь мірою спроектовані в день сьогоднішній інтуїтивним умінням тонко вловити дух плинного часу, а найголовніше — розуміти духовні потреби сучасної людини, над якими вона в реальному житті може й не задумуватись. Таким чином, автор підсвідомо намагається знайти для неї точку опертя, можливо, знайти в ній самій, облагородити, очистити її душу. В цьому, як на мене, полягає найбільший патріотизм Шевчука сьогодні. Це є його індивідуальна боротьба за українську людину. Мабуть, тільки той, хто сам твердо стоїть на землі, має чисте сумління і високий дух, має спроможність таку місію виконати чесно.

Пригадується, під час вручення йому премії фундації Антоновичів з декларативним пафосом, як і належить лауреатові, він сказав: «Моя доля як митця не складалася безхмарно, але я ніколи на неї не нарікав. Ніколи не шукав слави для себе, але шукав слави для народу свого і своєї літератури. Зрештою, я й полюбив народ свій через те, що він був упосліджений, гнаний, битий і обкрадений». А закінчив зовсім звичайно, скромно: «Кожен із нас — гість у цьому житті, але кожен у ньому, як уміє і як може, будує свій храм..» Прикметно, що власне художня творчість для самого Валерія Шевчука стала любов’ю особливою, основним способом існування, власним духовним храмом, у який він готовий впустити кожного, хто того по-справжньому потребує.

Світ мінливий, і все в ньому короткочасне — про це доволі сказано в його романах і повістях. Але й усе неповторне, єдине у своєму з’явленні. Іноді здається, що Валерій Шевчук переслідує єдину мету — пізнавати цей світ якнайглибше, пізнати людину в ньому, а з нею, можливо, і самого себе. Звернімо увагу: ніколи не пише він на теми кон’юнктурні, не послуговується ідеологічними, політичними чинниками. Для нього найвищі цінності — загальнолюдські, духовні, які вважає головними і в реальному житті. Постійним об’єктом його письменницької уваги є насамперед душа людини в різних виявах, різних іпостасях. Події зовнішнього світу, який оточує цю людину, — то лише необхідне тло, на якому художньо досліджується її духовний вимір, тому автор ніколи не поспішає своїх героїв засудити чи викрити, возвеличити і піднести, а прагне насамперед зрозуміти. Тому, власне, філософічність його творів полягає в дошукуванні відповідей на вічні питання: про сенс життя і смерті, вибору і сум’яття, покори і бунту, добра і зла, свободи і рабства, самотності й віри, любові й ненависті. Крізь них простежуються людські історії, долі, стани. Притчевість як невід’ємна риса його індивідуального стилю майже завжди присутня в тексті, образі, — автор непомітно намагається наштовхнути читача на власні відповіді. Однак умовний світ його прози, в якому химерно переплелося реальне й уявне, де образи-архетипи «мирно» сусідують із героями, які мають навіть конкретних прототипів, авторський наратив час від часу переривається асоціативними чи сюрреалістичними візіями, — весь цей світ створений за умови обов’язкової присутності раціонального начала, який у ньому виконує організаційну, цементуючу роль. Тому, безперечно, його проза — зразок інтелектуально-філософської, елітарної прози в українській літературі ХХ століття. Реалістична достовірність і зовнішня простота багатьох його творів — то лише вишуканий взірець, як про складні, глибокі речі можна говорити доступно і прозоро. Водночас це проза багатовимірна — кожен сучасний читач може прочитувати її, виходячи із власних духовних потреб, спонук і можливостей.

Твори Валерія Шевчука давно покинули ауру рідного Житомира, Києва й помандрували в широкі світи, досить поважно представляючи там українську прозу. Про них вже написано кілька серйозних досліджень, у тому числі й дисертаційних.

Не місце зараз сперечатися про правомірність існування «житомирської прозової школи» в тому визначенні й сенсі, якого надають цьому поняттю її ініціатори. Але звернімо увагу, як затято відмовлявся від приналежності до неї, наприклад, Є. Пашковський — бо претендує на самостійну першість. Адже в «житомирській школі» ця першість правомірно пов’язується з іменем Валерія Шевчука. Не прагну оточувати це ім’я якимось возвеличувальним пафосом (письменник того не потребує), але в даному разі виникають асоціації з І. Котляревським, Т. Шевченком чи, скажімо, Григором Тютюнником… Крім того, контури «школи Шевчука» виходять далеко за маргінесні межі Житомира, вони поширюються на всю українську культуру в цілому. Не треба боятися оглянутись назад — все «молоде» прозове покоління 80-90-х формувалося під впливом Шевчука. Власне, йому, який зумів так рафіновано зберегти і виплекати себе (а заодно і національну модерністську традицію) в часи чужорідної експансії, судилося підготувати досить сприятливий ґрунт для нового покоління сьогоднішніх літераторів, що називають себе постмодерністами. На мою думку, саме він є їм предтечею.