Валерій Шевчук: Привид мертвого дому. Роман-квінтет

Справжнє свято душі наступає під час написання твору. По закінченні почувається безсилим і вичерпаним, однак за кілька днів енергія знову прибуває, рукопис кількаразово поправляється, власноруч передруковується на старенькій «Любаві» і лише тоді кладеться зверху чималенької «гори» з надією, що колись, можливо, когось це зацікавить.

Валерій Шевчук — один із тих українських письменників, чий сміливий творчий старт відбувся в 60-х роках, а змужніння, творче зростання, хоч це й парадоксально звучить, — у застійні радянські часи, коли його не допускали до друку. Це дало можливість за тих абсурдних суспільних умов зберегти себе природного, свою внутрішню свободу. Можна було покаятися і вправно служити правлячій владі, як багато хто робив. Були б і премії, нагороди, так само штучна популярність, гроші. Однак він, вибравши свободу, служив тільки мистецтву і продовжував ходити пішки, бо іноді не мав у кишені й копійки. Роками «писав у стіл», та це не пригнічувало, а додавало своєрідної гордості, що світ так само не впіймав його, як колись філософа й поета Григорія Сковороду, що став для Шевчука «вчителем життя».

Таке життя, нелегке, аскетично-непривабливе для багатьох сучасників, для самого Валерія Шевчука стало розкішним «садом житейських думок, трудів та почуттів». У ньому він зумів виростити величезний духовний космос, що його не відразу всі можуть збагнути, але який притягує, чарує, будить свідомість, почуття багатьох. Це, певно, найвища нагорода, якої доля удостоює далеко не всіх лауреатів найпрестижніших премій. Справжньою нагородою є і перекладені на 21 мову світу його твори, відомі далеко за межами України. Зважмо: вони видані там не за списками відповідних органів, як було заведено в радянські часи. Твори ті, як і автор, мають крила тільки у вільному польоті…

А починалося все у Житомирі, де Валерій Шевчук народився 20 серпня 1939 року в родині шевця. Батько став для нього найавторитетнішим взірцем наполегливого працелюбства. Мати ж була полькою за походженням, але мала «українську самосвідомість». Як згадує В. Шевчук, батько «при роботі вельми любив, коли мати читала йому українську класику… отак вони допізна засиджувалися». Зізнається: саме цей факт у ньому «пробудив інтерес до української літератури».

У далекі шкільні роки захоплювався географією, мріяв стати геологом, навіть брав участь у геологорозвідувальній експедиції (однак Шевчук-письменник більше мандрує уявою). Після невдалого вступу до Львівського лісотехнічного інституту, перепробувавши різних робітничих професій, із великим душевним сум’яттям у 1957 р. закінчив Житомирське технічне училище № 1. У ті роки навчання зробив для себе кілька «вибухових відкриттів», зокрема статті про українську літературу І. Франка та монографію Д. Багалія про Г. Сковороду — вони заклали основи творчого світогляду В. Шевчука. Філологія, художня література манили до себе все більше. Впевнено відчув себе тільки тоді, коли став студентом історико-філософського факультету Київського університету ім. Т. Г. Шевченка. Цей факультет вибирався з двох причин: там навчалася дівчина, з якою тоді дружив, а ще «було вельми зле з англійською», якої не треба було складати при вступі на історичний. Ставши студентом, багато займався самоосвітою, наполегливо розшукував і відкривав В. Винниченка, М. Грушевського, Є. Плужника, В. Підмогильного, Г. Гейне, К. Гамсуна… Зізнається, що після ознайомлення з лірикою Василя Чумака «повикидав і поперекреслював усі свої „вірші“, написавши у „поетичному альбомчику“: новий період». З роками юнача пристрасть до віршування відновилася, однак так і залишилась як «щось сокровенне для душі» — В. Шевчук ніколи не друкував своєї інтимної лірики («Мені аж якось приємно, що вона в мене є, а її ніхто не знає»).

У роки свого літературного старту мав і «живих» авторитетних учителів, серед яких земляк, відомий перекладач, житомирський поет Борис Тен. Тоді ж зблизився з В. Сосюрою, Б. Антоненком-Давидовичем, Л. Новиченком, В. Земляком, І. Драчем, В. Дроздом, М. Вінграновським та ін.

З початку 60-х активно друкується в київській пресі. Його оповідання й новели помічає тогочасна критика, здебільшого негативно-настороженими відгуками, що сприяло швидкому одержанню тавра «неблагонадійного», відправленню В. Шевчука у Мурманську область відбувати армійську службу. Там він пише свій перший роман «Набережна, 12». 1965 року повернувся додому, працював у відділі музеєзнавства Державного історичного музею УРСР, але недовго. Для тогочасної творчої інтелігенції наставали тривожні часи: після хрущовської «відлиги» накочувалася нова репресійна хвиля. 4 вересня в кінотеатрі «Україна» під час демонстрування фільму С. Параджанова «Тіні забутих предків» (за повістю М. Коцюбинського) група київської інтелігенції підтримала протест проти арештів з боку влади, що його виголосив І. Дзюба. Серед них був і Валерій Шевчук, що, звичайно ж, взяли до уваги «компетентні органи». Старший брат Анатолій відбував уже своє ув’язнення у Мордовії, обшуки були й у В. Шевчука, тому невдовзі залишився без роботи.