Валерій Шевчук - Привид мертвого дому. Роман-квінтет

З не меншою науковою ретельністю і патріотичним сподвижництвом Валерій Шевчук підготував до друку «Катехизис» Петра Могили, п’ять антологій давньої української поезії («Аполонова лютня. Київські поети XVII–XVIII ст.», «Пісні Купідона. Любовна поезія на Україні в XVI — поч. XIX ст.», «Антологія української поезії. Том 1. Поезія XI–XVIII ст.», «Марсове поле. Антологія героїчної поезії на Україні від XI — поч. XIX ст.» у 2-х томах), перекладені сучасною мовою видання I. Вишенського, Г. Сковороди. Йому належить поважна історична монографія «Козацька держава», упорядковані книжки «Іван Мазепа», «Самійло Кішка», «Доля: Книга про Т. Шевченка в образах та фактах» і багато інших. А скільки віднайдено, підготовлено і видано ним творів викинутих, забутих, репресованих українських письменників, написано глибоких, аналітичних статей! 2004 року у видавництві «Либідь» з’явилося довгождане не лише для самого автора двотомне історико-літературознавче дослідження епохи бароко «Муза Роксоланська: українська література XVI–XVIII ст.».

З не меншою повагою можна схилитися перед його мудрістю повноцінно жити в сучасному світі, тобто попри все зуміти самореалізовуватися, бути в ньому щасливим і ніколи не втомлюватися відкривати для себе його дива, з-посеред яких найбільше — людина. Безперечно, Валерій Шевчук зумів набратися цієї мудрості, своєрідного аристократизму духу із власного досвіду, але й перейняти її від таких велетів, як Самійло Величко, Григорій Сковорода, Михайло Драгоманов, Іван Франко.

Він завжди спраглий до багатьох цікавих у світовій культурі явищ. Особливо виділяє в ній сучасну японську та скандинавські літератури, окремо — У. Фолкнера. В молодості його вабила філософія екзистенціалізму: студіював, порівнював, намагався знайти генетичне коріння і поширення в сучасному світі. Всі ці знання, здобуті зі світової скарбниці, безумовно, сприяють поглибленню його власних творчих можливостей. Однак він ніколи не піддавався «агресивним» впливам чужих культур, а тим більше тенденціям їхньої стилізації. Шевчук насамперед є носієм української традиції, зокрема ренесансної та барокової. Його наукове зацікавлення дослідженням цих епох (XVI–XVIII ст.), коли «було сформовано остаточний образ українця», ще на підсвідомому рівні готувало підніжжя його індивідуального художнього світу, стилістичного почерку. Як зізнається, легкий модерний стиль ранніх оповідань поступово став «бароковіти, тобто він ставав усе важчим, більш метафоризованим, складним, напруженим, химерним, із закрученими реченнями».

Багато сюжетів, тем, мотивів він безпосередньо запозичує з біблійних легенд, переказів, давніх історико-літературних манускриптів, фольклорних джерел. Це стосується таких творів, як «Три листки за вікном», «Дім на горі», «Птахи з невидимого острова», «На полі смиренному», «Сповідь», «Мор», «Око прірви», «Початок жаху», «Біс плоті», «Закон зла» тощо. В них можуть діяти й реальні історичні особи, описуватися давноминулі події та факти, але завжди — як матеріал, як привід до роздумів і ширших узагальнень про сучасний світ. Таким чином конкретний історичний матеріал інтерпретується досить довільно, крізь призму власного досвіду, інтуїтивного чуття, в дотичності до духовних потреб і спонук того часу, в якому відбувається дійство художнього творення, однак завжди це підпорядковане строгій логіці авторського погляду на світ. Тому Шевчук, як на мене, за змістом прозаїк дуже інтелектуальний, раціоналістичний, але водночас і суб’єктивний в образному вираженні.

Однак він ніколи не буває категоричним, не нав’язує читачеві своєї думки і своєї оцінки, він просто її висловлює. Не виняток у цьому плані й усталені релігійні чи філософські істини, так само як і загальнолюдські категорії моралі, етики. Таким чином, постійно дотримуючись принципу: література має допомагати пізнавати світ і людину, Шевчук часто перетворює свою цілком художню оповідь у міні-дослідження певної епохи, суспільства, навіть свого сум’яття і внутрішнього стану.

Згадаймо з цього приводу один із найпотужніших його романів «На полі смиренному», де наскрізним проходить мотив сумніву, пошуку, вибору, в якому простежено епоху «молодого» християнства в його протиборстві з язичництвом, піднято проблему суперечності між церковними догмами й живою вірою, є роздуми про вічні загальнолюдські проблеми, та не менш інтригуюче запропоновано також і «модель замкнутого тоталітарного суспільства», від тягаря якого митець так прагнув звільнитися, коли писав цей роман. Свого часу критика дорікала авторові за неточність інтерпретації «Києво-Печерського патерика», не враховуючи специфіки жанру цього твору як роману-притчі, роману-травестії й того, що ця відома пам’ятка житійної літератури лише дала поштовх до написання цілком оригінального й дуже осучасненого твору.