Валерій Шевчук - Привид мертвого дому. Роман-квінтет

Прокидаюся із почуттям вини. Так, начебто обікрав того, хто й сам без копійки. Плаваю у сонному повітрі квартири, на грудях нема книги, штора дбайливо запнута, через це в кімнаті сутінно. На кухні пошепки балакають дружина із тещею, котра навідалася зазвичай у гості. Напружую розслаблений сном слух, щоб вловити зміст розмови. Але розмова не варта таких зусиль — говорять про сукню, яку разом шиють, невідомо для кого: для дружини чи тещі. Однак голоси в них, як у змовників, начебто на потаємній раді: стоятиме цей світ чи ні? За вікном чути гухання м’яча (ось звідки мій сон про футбол), підлітки, серед яких може бути й жінчин син, нащадок мотоцикліста, ганяють як навіжені. Побіч щебече малеча, дзвінко вигукуючи, та малеча як горобці; до речі, повилазила на дерево і тим більше нагадує горобців. А може, то балакають кумасі, що обсіли лавку біля будинку і натхненно мелють. У моїй голові з’являються ідіотичні думки про використання тієї енергії. Кожній мейлі приставляється апаратик — збирач енергії, в який зливається вона, як вода в бочку. («Бочка й дощова вода, — думаю я, — як це неймовірно далеко від цього світу», ці реалії знову-таки зі сну, з якого щойно повернувся, і я відкладаю цього образа на запасну поличку — помилуватися потім). Поки що думаю про енергію зжованих слів, скільки їх висипається в повітря, але навряд чи коли вона стане додатковим енергоносієм. Поки що несила зрушитись із канапи, до якої прикутий пасами недавнього сну чи просто видження. Хіба що почуття вини…

З чого воно й чому виникло? Відводить мене убік, і я пливу на хвилях таємничого шепоту, який випливає з кухні, шепоту про сукню, в якій та чи та жінка, тобто чи дружина, чи теща, мають оновитися, відтак і обличчя їхні освітяться, отже, думають про оновлення куди більше як я. Теща тихо скаржиться на свою суху шкіру, дружина їй підтакує, в неї геть-но така ж шкіра, адже вони плоть од плоті одна одної, а що дружина моя не має батька, то в ній куди більше ніж половина материної крові. Відтак і сталося: материна половина крові поступово з’їла батькову і замінила її, відтак батькова витекла з неї за всі ці тридцять із лишком років: крізь подряпини й порізи, операції та роди, та й взагалі жінка надто часто позбувається зайвої крові. І ці думки ідіотичні, але чомусь товчуться в голові. Тепер же обидві напрочуд подібні між себе жінки сидять на кухні, два однакових дерева, що випнулися з одного кореня, листя їхнє шелестить і шелестить, та чи є під тими деревами джерело, і чи зеленіє пишно трава, і чи витікає криштально чистий струмок? Але цього ніколи не довідаюся, хоч живу побіч із однією з цих жінок, бо жінка — це завжди таємниця, і хоча б скільки ми її пізнавали, ніколи не пізнаємо, і це тому, що вони хочуть такими здаватись. І мені на хвилю дивно стає, що маю якогось стосунка до цих дерев, я — наче отой синій птах, який носить мене у сни, що звив на одному з дерев собі гніздо, але чому їсть мені серце оте незбагненне відчуття вини? Адже мене ніхто з гнізда не жене, навпаки, дерево приймає це за належне, приймає це й друге — близнюк, але чому в душі більше відчуття дисгармонії, ніж гармонії, і що тут не так? Адже можу спокійно лежати в своєму гнізді й спати, можу затиснути пальцями вуха й погасити ті хвилі шепоту, можу встати, можу уявити, що люблю те дерево, але що знаю про таємницю міцно сплетеного там, у глибині, коріння?..

Батько, поки вийшов на пенсію, працював у палітурній майстерні, вона містилась у підвалі, і коли я входив туди по східцях, у вічі вдаряв знайомий запах клею й паперу. Майже ніколи не заходив у саму майстерню, бо жінка, що сиділа на прийомі, побачивши мене і відповівши на моє привітання, просила зачекати, послужливо схоплювалася й бігла викликати батька. Я дивився на складені в кутку лискучі кавалки клею, на полиці, де вже лежали готові «закази», — якесь дурне, на мій смак, слово, бо заказ — це заборона, — на стіл зі склом і пакою квитанцій; книжка, яку перед тим прийомниця читала, можливо, із тих, які тут оправлялися, і поки все це роздивлявся, виходив і батько. Був у хвартусі, трохи зігнутий і напівлисий, шкіра обличчя завжди відсвічувала жовтим, але, коли всміхався, лице його напрочуд лагідніло; тоді я не дуже того завбачував, адже просто виконував материне доручення: приносив йому обід, мати була ворогом бутербродів і бажала, щоб батько обідав свіжою стравою; так-от, кажу, не дуже я, здається, до нього придивлявся, бо це обличчя було найбуденніше з буденних і найзнайоміше зі знайомих, але, виявляється, таки придивлявся, раз через стільки років воно випливає переді мною; і жовтавий колір лиця, й усмішка, що так його лагіднила, й ота зігнутість у карку, й ота жилава рука, що брала в мене авоську, і короткий позир колись голубих, але вже й тоді присивілих очей, і незмінне запитання, як там удома, і як спазматично тримали його жилаві пальці авоську, — все це виразно випливає із глибини, ніби ходив туди, в майстерню, принаймні з тиждень чи місяць тому; цікаво, чи на тому місці й та майстерня, адже помітив закономірність: коли починаєш щось згадувати, притому настирливо, того вже нема, отже, можливо, й тієї майстерні нема, а може, й будинку, адже був старий, із вилущеної рудої цегли, такої ж рудої, як глина в тих краях, що виламується з надр земних на всіх кручах. І я вже напевне знаю, що ніколи не спущуся по тих сутінних сходиках, де пахло клеєм та папером, і не зможу розчинити оббитих бляхою дверей, і жінка на прийомі-видачі не підхопиться послужливо і не побіжить у глибину загадкових сутеренів, де вовтузяться, щось роблячи, чоловіки у хвартухах, де вариться клей, де нарізається дерматин, картон, та й самі книги наново обрізаються, щоб зчесати із себе ветху труху, в яку поступово починають перетворюватись. І я починаю помаленьку розуміти: чому в мені оживає оте дивне почуття вини. Очевидно, розгадка десь тут поруч, у системі отих виривкових спалахів-марень, чи пригадувань, чи виджень, котрі виникають незалежно від моєї волі, бо насправді не я їх кличу, а вони мене. І що найбільше вражає: повертаюся туди, в минуле, все частіше, бо воно невідь-чому злегка непокоїть: щось треба вдіяти, щось учинити, а може, зрозуміти раніше незбагнене, але навіщо це мені потрібно, коли ніхто до того не спонукає? «Досить лежати, вставай, ледарю!» — люто кажу собі і встаю так різко, що аж голова завертом іде. Полиці з книгами, які прочитав, а більшість таки ні, вигинаються і стають, ніби нутрощі дивної істоти, власне хребтом і ребрами її, і я перебуваю в тому нутрі, проковтнутий цим днем, і цими думками, і нікому не потрібними гризотами, бо таки справді маю щось учинити. «Щось учинити, — кажу собі, — ступаючи непевного крока, — але що?» Зрештою, все стає на свої місця, і я важко йду, аж повискує під ногами паркет, і скерунок у мене певний: до того тихого листяного шелесту-шепоту на кухні. Назустріч вискакує трохи перестрашена дружина: «Що, дитина прокинулася?» — питає вона, але я позіхаю їй назустріч, начебто змій із давньої дитячої казки, котрий заповзявся її ковтнути.