Валерій Шевчук - Привид мертвого дому. Роман-квінтет

— Поставив бочку під воду? — спроквола запитує мати, але не бочка її цікавить і не вода, що має туди натекти, а можливість ще раз звірити із чоловіком свою неподільність. Отже, й вигадала це мале діло, яке має виконати з її слів безвідмовно.

— Хай змиється з даху курява, — каже батько, бо в цю хвилину йому не хочеться зрушати з місця, в цю хвилину він так само, як і я тепер, поринає в своє занурення. Ось чому так мирно й гарно випускає на дощ голубу, чисту, як весна, струмку диму. І за їхньою небагатослівною розмовою, за цими кількома фразами — море несказаного, бо їхня спілка не суперечна, а з’єднана, і перебувають вони не в співдотикальних кулях, а в одній. І я відчуваю, як дощ змиває з бляхи осілу за тиждень бездощів’я куряву, як тече сіра вода, але поступово прозоріє й прозоріє, як починає блищати омитий дах, тільки тоді батько зрушується й виходить, щоб виконати материне прохання. А кущ бузку перед вікном запалюється ще палахкіше, і я бачу в тому фіолетовому сутінку вже саму тільки матір; можливо, вона попросила цієї хвилини, адже, незважаючи на гармонійну поєднаність із чоловіком, і вона має сокровенні таїни, а той, хто їх має, потребує часом самоти. І для мене стає одкровенням саме той кущ бузку, і розхилене у світ вікно, і завмерлі, пофіолечені обриси двох постатей, які після короткої розлуки знову з’єднались. І випливає у вікно синя смужка диму, і важкі натруджені руки лежать у них на колінах, наче коріння, бо саме це коріння й пускає у світ зелені пагони, які ростуть, і дихають, і стають отакими кущами бузку, і ховають у собі таїну поєднань, скрешень, а отже, наповнюють світ високим глуздом, саме тим, якого ніяк не можу вхопити, аби вив’язати свого, хай недосконалого, але необхідного візерунка… Ось чому він зараз світиться переді мною, той дивовижний кущ, отой фіолетовий флер, і мед, і сяйво, і струмливі потоки, й бочка, в яку зливається м’яка й тепла вода, якою добре омити голову, бо після такого миття м’якішає не тільки волосся, але і вдача, й думки в тих головах, і густий запах пишного квіту, якого я вже, здається, ніколи не відчую, хоч бузки ростуть будь-де і начебто так само пахнуть. Зрештою, я знаю, що той бузок чимось подібний до омареної раніше галявинки із трьома осокорами і джерелом, що він з’явився у мені після того, як та долинка в мені померла, а може, помер раніше він, адже, коли будували на місці нашої хати насосну станцію, його вирив і викорчував важкий і холодний бульдозер, котрий пах мастилом і бензином, а в грудях мав не серце, а мотора. І зараз, тупо дивлячись на ці бузкові краєвиди в телевізорі, мені все-таки хочеться простягти руку й торкнутися пучками мокрих, облитих дощем суцвіть.

Затравлено озираюся навколо: кімната, обклеєна дешевими й вицвілими шпалерами, банальний сервант зі склянками, чарками, графинчиками, стелаж із книгами, які почали віддалятися від мене і з якими втрачаю сув’язь; канапка, на якій лежу, а сам ніби повітряна куля, яку занесло сюди продувом; стандартний фотель; знову відчуваю: моє мешкання — таки черево дивного звіра, який жує мене, і смокче, і пережовує, але навряд чи з насолодою, і так триватиме, аж доки не виплюне мене із цього захистку, забічі й гавані, в оббитому чорним ящику, і я попливу туди, куди пливуть усі, адже смерть, як сказав один давній мудрець, це — «кінець битви, їй усі скоряються: і ті, що забиті, й ті, що воюють».

Повертаю голову: чи справді за вікном дощ і син моєї жінки звідти пішов? Ну, звісно, це також було видження, за вікном сяє сонце, на балконі й досі стоїть жінчин син, обплутаний з ніг до голови тонким мідним дротом, махає й махає головою, як кінь, якого перестали вже запрягати в упряж, у нього в голові також мідний дріт, по якому посилаються дрібні електричні поштовхи. Може, це своєрідний телеграф, який не передає телеграм, а тільки їхні ідеї. І мені незвідь-чому хочеться, щоб у передпокої задзвонив дзвінок, і порога переступив телеграмоносій, і мені таки прийшла телеграма. Я розгорнув би її і прочитав отого візерунка, до якого тягнуся сьогодні, розкривши дзеркало. Але ні… Я боюся телеграм, бо остання, яку одержав, була звістка про смерть батька.

Перелякано озираюся на двері, начебто мої думки й справді прикличуть сюди телеграмоносія. «Ні, ні!» — горлаю подумки, а двері й справді розчиняються, і входить у них теща з дитиною за руку. В неї мирне обличчя, а дочка, побачивши мене, виривається і мчить, кидаючись на руки.

І саме в цей момент, коли в моїх руках затріпотіло маленьке, тепле й ніжне дитяче тіло, мій візерунок чітко і яскраво промалювався переді мною, а може, на білому полі моєї душі. І я збагнув: не має значення, чи росте й зараз той кущ бузку, що цвів біля мого батьківського дому, якого викорчував бульдозер із серцем-мотором; не має значення, що долинка з осокорами та джерелом так само зникла з лиця цього світу; навіть не так важливо, чи живі мої старі чи ні, хай і жорстоко це звучить, а має значення, що вони: і бузок той, і долинка, і батьки, і навіть обличчя дружини, що сміється й щось лагідне говорить до дитини, яка, наче листок під леготом, тремтить у моїх руках, існують у мені, хоч я, може, й справді в цьому світі колапсоїд, хоча все це, що мене так хвилює, виривали з мене, вбивали, нищили, але коли вони існують, то я ще в цьому світі непропащий, а отже, завжди можу прокинутись. І коли не я щось добре вдію в цьому світі, бо енергії в мене небагато, то матиму надію, що отого куща бузку, й оту долинку, й осокори, і джерело пересаджу в душу оцієї милої малої людинки, яка цупко обійняла мене ручками й тицяється в неголену щоку, щоб поцілувати, аби тільки якісь інші імітатори не заснували їй мозку дротяними нитками або не зробили таким же, яким я є, імітатором чи колапсоїдом.