Валерій Шевчук - Привид мертвого дому. Роман-квінтет

— Ну, милий, — манірно каже моя дружина. — Міг хоч би рукою затулитися.

— А що, смердить? — нечемно запитую я.

— Ну, я цього не сказала б, — дипломатично викручується жінка. — Але приємного мало…

Усе це, що тут, може, й хаотично описую, уривки мого життя. Можу признатися в одному своєму гріху: довгий час функціоную безподієво на рівні рослини: виконую ті чи інші функції, роблю те, що належить, допомагаю дружині в господарстві, дивлюся за дитиною, одне слово, перебуваю у звичайному житейському плині, тоді, можна сказати, мій мозок спить. Та це до часу, бо надходять дні, як оцей, що описується зараз, цей день також уже давно тінь, але він прийшов, і мушу його відбути, і все в мене зламується і скривлюється, ніби в кривому дзеркалі, і я потрапляю у своєрідне задзеркалля, котре часом має стосунок і до неживих людей, і вони оживають, і переступають раму, і входять у мій перекривлений день; відтак прокидається мій мозок і починає сукати сиву нитку, що сплітає візерунка конче мені потрібної думки, і поки той візерунок не з’явиться, не можу заспокоїтись, адже коли заспокоюся, то знову можу поринути в сірий потік днів, як я називаю б е з н і ч о г о, коли і я сам, і все, що зі мною діється (таки діється, а не відбувається, бо тоді нічого не відбувається), знову стає звичайним житейським плином. Саме в отакі скривлені дні я найчастіше сідав до столу й намагався записати те, що зі мною діється, і це чиню не для того, щоб витворити якесь оповідання чи щось близьке до красного письменства, а щоб допомогти собі з’явити того чи іншого мислительного візерунка, отже, хочу щось у цьому світі зрозуміти. Оці хаотичні й по-мистецькому не організовані записи й складалися до однієї папки, яку я розчиняю тільки тоді, коли мені припікає. І от зараз, під кінець тисячоліття, коли давно вигибли великі імітатори, коли й життя непомірно змінилося, коли по телевізору показують або дурні російські, або більш вишукані, але не менш дурні американські фільми, я ті фільми інколи пильно дивлюсь, особливо такі, де говориться, (а американці люблять такі теми) про медичні чи космічні експерименти над людиною, тож вона, людина та, випадає із числа пересічно-звичайних і чинить якісь страшні речі: вбивства, знищення, намагання розладнати світ. Відтак з’являється нещадний і невмолимий супермен і знищує ту штучно витворену потвору. Так-от, ті фільми мене цікавлять тільки з одного боку: не раз думається, що таким штучно витвореним є у цьому світі я, навіть назву дібрав відповідну: к о л а п с о ї д. Отже, я людина-колапсоїд, і то з простої причини: великі імітатори намагалися вбити і перетворити в солончаки всі мої святощі: батьківський дім, логіку життя та існування моїх батьків, долинку із джерелом та квітами «мило», школу, яка мала б навчити мене бути добрим і розумним у світі, а натомість робила з мене ґвинтика, відтак усе живе довкола мене спалювалося, бо навіть родина моя, народжена дитина, дружина, навіть захоплення мої — все існувало не на справжньому рівні, а на рівні імітацій. Ось чому я колапсоїд, а раз такий я створений, то й мушу творити певне суспільне зло, а коли так, то мене, можливо, треба знищити, як тих штучно витворених людей-потвор в американських фільмах. Але я продовжую жити, бо, здається, хочу і вмію ховатись у собі, приховувати свою колапсоїдну суть, хоча навколо мене витворилося аж стільки солончаків, що чую на обличчі подих пустелі, гарячий, сухий, безплідний. І йду, заплющивши очі, в ту пустелю, бо вона вабить мене, йду в систему своїх колапсів, які живлять мене, але назагал я цілком марна й не потрібна світу істота, якесь дивне зіпсоване людське «я»; і коли б не було отих приступів просвітлення, що розкривають переді мною дзеркало і велять виступити з нього тому, що було в моєму житті справді живим, то я давно став би мертвою душею цього світу, саме тією мертвою душею, що колись непомірно вжахнула Миколу Гоголя. Та мене рятує тонка нитка з бабиного літа, яка несподівано починає снуватися із мого писка, адже я людина-павук, котрий безшумно летить у царство наступаючих солончаків…

Син моєї жінки і того завзятого мотицикліста, в котрого замість живого серця було вставлено мотора і в кого замість крові тік по жилах бензин, котрий і згорів через це, так-от, його нащадок любить виходити на балкона, вмикає, щоб було не дуже голосно, транзистора (власне, він волів би, аби було голосно, але ми це йому заборонили) і стоїть у хвилях скаківливої й деренчливої музики, монотонно похитуючи головою. Може стояти так годину, й півтори, і дві, і це часом мене непомірно дратує. Бо він тоді, як коняка: в голові дивне сплетіння мідного дроту, і по тому дроту пульсують електричні сигнали — коротенькі енергетичні спалахи — впереміж із порожнечею, тобто темними паузами. До нього годі в такі хвилі підключати якісь генератори — енергії вони не дадуть. Її в сина моєї жінки ще менше, як у мене, бо в мене є все-таки робочий тиждень, бо я виконую безліч необхідної буденної роботи, бо я, попри свою колапсоїдність, маю хвилини високого просвітлення, і до мене приходить оте не раз згадане, але не завжди збагненне почуття вини за те, що я ніхто, отже, хоч робота не гріє мене, але й ледачим не назвеш; тут же випадок цілком інший: він стоїть на балконі й похитує головою, і від ідіотичної, як на мій смак, музики та й від того дроту, так дивно скрученого в його голові, очі має нерозумні й каламутні, і тільки коли проходить під балконом хтось із його ровесників, він оживає на мить, горлає хрипко привітання, для всіх однакове — хлопець там чи дівчина, і ті його ровесники, проходячи під балконом, горлають йому привітання у відповідь. Він же стоїть і стоїть, помахує головою, окутаний із ніг до голови дротом, музика гучить і гучить, а очі ніби покриваються целулоїдною плівкою.