Валерій Шевчук - Привид мертвого дому. Роман-квінтет

Уже не раз зарікався спати після обіду у вихідні; зрештою, так само у всі відведені на відпустку дні, тобто саме в ті, коли людина могла та й мала б відчувати волю від роботи, адже робота недаремно має один корінь зі словом «робот», тобто коли заряджений на необхідне функціонування, адже ніколи я в роботу душі не вкладав. Але саме в оті дні звільнення ніби провисаєш у повітрі, а обід жінка залишає поживний та й до смаку мені, тож я, хоча й беру, як це звик, книжку до рук, відчуваю обважніння, окрім того, спить мала дитина — я все-таки послухався батьків і пустив у цей світ істоту жіночої статі; все у хаті стає сонне й тихе; жінчин хлопець чи в школі, чи десь надворі. Дружина сідає, щоб не заважати мені, на кухні й тихо шиє, мотає голкою й махає, і, хоча не бачу її, мене все одно заколисує цей рух, а голка тягне білого, чи жовтого, чи сірого, чи червоного хвоста, і мені невідь-чому здається, що ці хвости, як розпущені струни гітари; очі важкішають, а в голові з’являється химерна порожнеча, навіть легенько гуде, і мені уявляється, що рушаю й беззвучно плаваю по сонному простору, який залишається сірявим, з перламутровим вилиском етером; незримі й дивні струми повітря обточують мене — тоді ввижаються обличчя, котрих не бачив багато років, хоча для чого вони мені, а я їм; зрештою, сни завжди будуються на законах абсурду. Можливо, це мої однокласники, розгублені тепер по світу, можливо, вуличні приятелі; найпевніше, коли б зустрів їх, то навряд чи й пізнав, та й вони мене. Все-таки борюся зі сном, роздираю повіки й бачу стелажі, на яких любі мої книжки. Але дивна річ сталася останнім часом із тими стелажами та книжками — я ніби перестаю їх любити, тобто вони все рідше й рідше гукають, щоб узяти ту чи іншу до рук, а кожен, хто любить книжку, знає: коли перестають гукати, то ніби також засинають, і той тонкий зв’язок, який існує між книжкою та її господарем, ота тонка нитка, одна із безлічі в цьому світі, що лучить нас зі світом милих речей чи істот, стає тоншою за павутину або й зовсім розчиняється у сірому перламутровому повітрі. Може, тому, останнім часом купую все менше й менше книжок, хіба потрібні для роботи, а що працюю тепер у музеї, котрий прославляє минулу війну, то нові книги здебільшого на цю тему: про розвідників чи шпигунів, спогади генералів, здебільшого в записах, бо де їм, бідолахам, навчитися писати. Часом мені стає дивно, що саме така література почала збиратися в мене вдома побіч із тією, вишуканою й прекрасною, яка підносила мого духа й вивищувала його, але так сталося несамохіть, бо мушу насичувати екскурсії, які веду, якимись свіжими фактами, отож підстібнутий нашим ентузіастичним директором, для якого минула війна якась панацея з панацей, біжу в книгарню й купую ту чи іншу дурню, від якої мене нудить, бо істерія, здійнята навколо тієї війни, уже давно переросла здорового глузда; радіо про ту війну терендить зранку до ночі, а може, й уночі, і мене закономірно пробирає підозра, що коли навколо здійнято стільки галасу, та ще й істерично-запопадливого, щось тут не гаразд, і я починаю тихо думати, не ділячись такими думками ні з ким: а чи не є ота війна соломинкою для великих імітаторів, якою вони хочуть врятуватися, бо таки топляться, топляться; і мені стає радісно, що вони топляться, і хочеться сказати про те численним екскурсантам, яких наганяють до нашого музею: не вірте тим брехням, війна була нещастям, а не торжеством духу великих імітаторів. Але губа моя на замку, а очі сонні, я навіть помітив, що ледве не засинаю, оповідаючи про подвиги тих і тих, бо все це наливає мене сірою водою безпросвітньої нудьги. Отож виходило, що книги про ту бійню я хоча й купував, але не прочитав жодної; а в моїй схильній до засинання душі вже давно ворушиться черв’ячок, який сипить беззубим ротом: «Ну чому, ну чому ти приліпився до цього ідіотського музею, який наче рахітичний скелет великих імітаторів, ну чого не знайдеш собі діла, яке б тебе хоч трохи захопило?» Так говорило моє сумління, але сили вистачало хіба на те, щоб не заснути, коли я вів лекції, коли дивився на важкі, тупі, ніби навмисно карикатурно виліплені фізіономії ветеранів, на їхні цяцьки на грудях, більшість з яких були фальшиві, тобто куплені на базарі, коли слухав їхню тупу мову, бо словника мали не більше ста слів, коли дивився в їхні мертві очі; якийсь дивний слизький жах охоплював тоді душу, і мені здавалося, що коли не зважуся на щось, коли не вирвуся з цієї істерично розбризканої каші, то колись замість того, щоб оповісти про великі подвиги батьків наших і дідів, котрі врятували нас від чуми (щоб принести іншого типу чуму, шепотів мій черв’ячок), я стану перед публікою, котра дивиться на мене не менш сонними оченятами, як я на них, і завию, як вовк, а відтак звісно куди мене відвезуть. Ось чому, коли звільнявся від тієї роботи, у вихідні та відпустки, я не оновлювався, не брався за щось любе мені, не читав чудових, розкішних книжок, коли кожне речення — ніби стільник із медом, а поринав у сонні хвилі квартири, якщо спить і дитина, бо коли вона не спить, то жінка відсилає мене покатати її в колясочці. І я тупо везу ту колясочку, а дитина мирно сидить, бо напрочуд спокійна, і тільки коли влюриться, розкриває коробочку і починає якось дивно ревти. І я кидаюся до кулька із запасними трусиками й колготочками і швидко все залагоджую, відтак у парку, де кругова алея, безконечно їжджу і їжджу, ходячи по колу, як кінь, прив’язаний до коловорота. І в душі з’являється ще один солончак, холодний, лискучий, який долучається до інших, уже утворених раніше, і я часом спиняюся перед виходом у парк і посилаю погляда у глибину затарасованої машинами вулиці, хоч добре знаю, що вона не вельми й довга та й куди веде, а веде до того-таки музею, де вариться каша, з якої сплітають щоденно соломинку для великих імітаторів.