Валерій Шевчук - Привид мертвого дому. Роман-квінтет

Відступив глибше у сутінь, а за спиною вже мчав звільнений, гомінливий вихор. З галасом вивалювалася з дверей дітвора, і вечір раптом зник, загнаний у чорні, вогкі кутки. Повз мене проносилися верткі й невгавучі людиненята; цілі юрби школярів залили шкільного двора, і я опинився серед вирливого, крикливого моря стрижених голів, косичок з білими бантами, серед такого запаморочливого і раптового гамору, що застиг і знову зчудувався. Малий головатий хлопчик з розгону буцнувсь об мене, і до мене повернулося, світячи темними очима, дитяче лице. І ми раптом зв’язали міцно себе поглядами, здається, обох нас пронизав несподіваний струм, і на секунду позавмирали вражені — мені увіч здалося, що це був я сам, тільки з дитинства, а що здалося йому? Але за мить тонкі нитки, що так несподівано зв’язали нас, обірвалися, і хлопчак уже мчав од мене геть, влившись у дитячу юрбу, бо був нею плоть від плоті, і вже цілком забувши про нашу зустріч і мимовільне одкровення.

І вечір знову прийшов до мене. З-за парканів дихнуло густою прохолодою вересневих садів, і в тому диханні прочувся настрій осінніх яблук. І я глибоко дихнув цим запахом та настроєм — плоди садів ніби осяялись у темені з усіма своїми погідними лініями та формами. І знову я почув дивний із вечора погук — школа не відпускала мене, а все ще вабила.

Дітей уже не було, тільки в глибині ще обзивалися тонкі голоси і збуджено довго, з видимою насолодою гавкали прив’язані біля хат собаки, очевидно, признаючи й пізнаючи своїх малих господарів та приятелів. Школа вже не мала освітлених вікон, хіба одне, мабуть, там затримався чи директор, чи хтось із учителів. І мене знову сколихнуло дивне, я б сказав, екстатичне почуття: здалося, що під ногами заворушилася і зашепотіла про щось трава.

Трава, яка колись була піском, але під дією весен, літ, осенів та сонця народилася бозна-коли сама від себе, переживши одну із найдивовижніших метаморфоз. Вона не боїться, бо не знає, що таке страх, і не думає, бо не знає, що таке думки, а тим більше — живе. Бо росте і відчуває тік соку в стеблах. Бо існує сонце і його милосердя. До всього іншого їй немає діла… Коріння її там, в іншому світі, де також існують свої форми, але як їх збагнути? Де те, що було стеблом, а так само коренем чи, може, листком? Де те, що було колись каменем і піском? Вона, трава, не відає цього, але знає свою мету. Треба їй пити й пити, тягтись і виростати, бо там, куди вона тягнеться й виростає, — зелений хміль, зелена вибуялість, там вітає цю божеську роботу сонце, там вітри й проміння, тепло, яке проникає й сюди, там оксамитні ранки й золота роса.

Трава не знає нічого про осінь, хоч осінь її убива. Осінь і холодні ножі, холодні роти і холодний іній замість роси. Незримі шаблюки січуть її й попелять, а сонце мудро всміхається здалеку. У нього годі знайти співчуття, тож трава розсипає навколо, як сльози, насіння. Так велить їй чинити і сонце, і ті холодні роти — вона ж покірна, адже ніхто не може опертися повелінню сонця, а коли це трапляється, тоді звучить вічна й мертва пісня піску.

Я озирнувся і помітив, що міцно стискую пониклу й помнуту жоржину. І раптом зрозумів, що все це значить і чому покликала мене сьогодні давно вмерла в моїй душі школа, та й чому так раптом заговорила під ногами своєю таємною мовою трава. Збагнув, що є речі, які здаються мертвими, та мертвими вони не є, бо в усьому, що колись живило наше тіло й серце, таки заховано вічного Духа. Я зрозумів: не завжди відчуваємо й розуміємо того Духа, але не він у тому винуватий, а ми самі. Бо так само, як ніколи раніше, не бачив я в своїй учительці п р о с т о л ю д и н у, так не бачив і у школі того Духу, про якого, можливо, нічого не відав ані директор цієї школи, ані її вчителі. Бо коли вони сіяли рутину, то дивилися на учнів мертвими очима, та й самі були мертві, тобто піском. Але в кожного з них билося у грудях живе серце, і саме воно й висяювало оте живе сяйво, про яке ми, учні, нічого не знали, але яке підсвідомо прочували — воно й живило наші душі; бо попри все ми те сяйво від них до себе забирали й несли як насіння. Тобто й ми, й вони були подібні до тієї трави, супроти якої співає гострі пісні сухий і мертвий пісок. І приходить до кожного з нас віщий день, чи вечір, чи ніч, і ми починаємо прозрівати захованим у кожному з нас духовним зором. І це стається, можливо, тоді, коли в душу вперше починає стукати якась частка малого, але трепетного в своїй напоєності життям, сьогоднішнього дня. Тоді ми повертаємося на старі стежки й пробуємо наново по них пройти. Одним це вдається, а іншим, може, й ні.