Валерій Шевчук - Привид мертвого дому. Роман-квінтет

На роботу я потелефонував наступного дня. Слухавку взяла колежанка. Сухим, спокійним голосом я сповістив, що з роботи йду, на що колежанка відповіла довгою паузою, а тоді таким же голосом сказала, що воля моя і що вона моє рішення завові передасть. На моє запитання, чи зав на роботі, сказала, що його нема, але дзвонив і питав, що я вирішив. Я попрощався і почув суху відповідь.

Насамкінець можу сказати: зав довго на роботі не втримався, його відіслали на пенсію, а місце начальника посіла моя колежанка. Трудову книжку я забрав в історичному музеї, якого ми були філіалом, отож туди більше не пішов; там-таки мені сказали, що є місце в музеї іншому, присвяченому війні, але поки що туди не ходив. Бо мені треба отямитись, окрім того, я мав право на відпустку. І я зробив собі відпустку, яка дотяглася до цього дня, коли відчув, що історія та стала докресленим колом, у середині якого запеклася біла і мертва сіль. Саме тоді я й потелефонував своїй колишній жінці, тобто постукав об дерево…

Купую пляшку і йду у знайомому скерунку: вибору в мене нема. Конкретно на певну годину не домовлявся, але вдруге дзвонити не хочу: хай вирішить усе збіг обставин. Бо коли не застану її вдома, це значить, що такий вирок долі. Але вона відчиняє, навіть не дивується, навпаки, ошатно вдягнена, ніби чекає гостей. Бо, як і моя колежанка, розумніша за мене.

— Ти що, — спитав я здивовано, — чекаєш гостей?

— Звичайно ж, — каже вона з усією жіночою наївністю. — Тебе!

Друге, що невдовзі відкрив: її хлопця, сина отого шаленого мотоцикліста, не було: його забрали, як сповістила моя колишня дружина, її батьки. Отже, вечір заповідався стати інтимним. Я поставив пляшку на столі й роздягся.

— Голодний? — спитала вона тим-таки тоном, яким питала, коли жили разом.

— Як вовк, — у тон їй відповів я, бо так колись відповідав.

— О, я відчувала, — сказала колишня дружина й тріумфально всміхнулася. — Спекла тобі качку з яблуками.

Колись качок із яблуками я любив. Але не їв їх відтоді, коли ми розлучились.

За вікнами вечір, хоча й непізно. Але в грудні дні короткі. Дивлюся на незавішені темні вікна і раптом відчуваю: у квартирі тепло.

Колишня моя дружина, очевидно, за мною стежить. Помітила мого позира на незаслонені вікна, тож пішла і затягла їх завісами. На тих завісах намальовано осінній ліс, у тій порі, коли листя ще навпереміж жовте із зеленим. Саме та пора, коли жучки-літачки випускають із писків слину, і вона перетворюється в тонкі нитки бабиного літа. І я відчув, що ті нитки плавають довкола мене.

Колишня моя дружина йде на кухню, а я сідаю й приплющуюся: тіло мені гуде й стогне. Начебто цілий день вантажив цеглу, й оце тепер, нарешті, можу відпочити. І я відпочиваю, намагаючись не думати ні про що. Часом людині треба й такого. Але одне мені неясно: хто кого покликав, постукавши горішком? Та й хто, зрештою, білка: я чи колишня моя половина?

Признаюся, сентименту школа, в якій провчився десять років, у мені не залишила; більше, в душу в’їлася її рутина: химери й несправедливості вчителів, їхня глуха бездуховність і хворобливе старання виховати з нас ґвинтиків якоїсь там машини, тобто свою місію вони не раз розуміли не як сіячів доброго й духовного, а своєрідних токарів чи ковалів, котрі на станку чи молотом на наковальні (станок чи наковальня — це й була школа) плющили нас і обтесували, щоб потім ми пригідніше могли загнатися в якусь насущну пройму. Чи не тому, покинувши школу, я не мав за нею жалю, а коли відходив у білий світ і коли востаннє озирнувся, здалося, що будівля школи складена не із цегли, а з моїх поранених і понівечених днів, вікна тримали хрести моїх поразок, а скло — неначе скрижаніла нудьга. Бляха даху уздрілась, як покришка коробки, в якій я мусив вовтузитися, ніби жук, закинутий туди шибайголовами, яким немає діла, що той жук у коробці відчуває. Отож мій відхід у білий світ і став польотом отакого звільненого жука, і, вибившись чи вирвавшись на волю, відчув величезне полегшення, ба радість, адже наді мною розгорнулося безмежне небо, а попереду тяглися невимірні стяжки доріг, при цьому весь довколишній простір бринів сонцем і тугим від трав’яного та квітчастих настоїв повітрям.

Я не раз приїжджав додому до батьків, але ніколи школа не кликала моєї душі, а коли випадково проходив мимо, то це не було інакше, як коли б проходив повз якусь іншу споруду — стоїть, то й на здоров’я! І ніколи при цьому не бриніла мені в серці жодна струна — був я тоді темний і байдужий, а коли хтось із моїх знайомих сентиментально пригадував шкільні роки, здивовано й холодно його обзирав — невідь-чому мені здавалося, що ті виливи творяться не від справдешнього зворушення, а з причини простішої: система людських відчуттів, гадалося мені, не раз складається, як із блоків, із шаблонів, якими ті відчуття карбуються. Прийнято розчулюватися босоногим сільським дитинством, от людина, вихідець із села, це й чинить, прийнято із зітханням згадувати шкільні роки, от вона й згадує, а насправді, рефлектував скептично я, всього цього не існує, отже, все це є складником якоїсь великої, вибачте на гострім слові, брехні, якою часто й стає людське життя.