Валерій Шевчук - Привид мертвого дому. Роман-квінтет

І ще одне привело мене до рідного міста: ота манія побачити долинку із джерелом, струмком, квіткою, що називається «мило», і з трьома осокорами, котрі там росли. По-дурному марилося, що коли туди прийду, то все буде незмінне, тож досить умитися з того джерела й змити «милом» руки, як усе повернеться: вміння яскраво сприймати світ, барви, речі, а передусім людей. Відтак повернуся додому, тобто до жінки із чужою дитиною, яку всиновив, і побачу й ту жінку, й дитину, й речі, і тих, що мене оточують, оновленими й освітленими, а не покритими курявою прожитих разом днів, отже, відчуваючи, що кохання до дружини в мені хтозна чи є, бачив себе останнім покидьком, як і тоді в історії із завом. Але в тій історії удалося вистояти, тут же було щось інше, бо цей новий колапс ударив по мені тоді, коли до нашого музею, вже іншого, куди перейшов, прийшло на практику дівча, котре вчилося на катедрі музеєзнавства. Дівча якесь особливе, воно старанно виконувало все, що доручали, і дивне мало обличчя: немов овіяне вітром. А в очах ховалася густа тьма, трохи сколошкана, морочна, в яку вабить безконечно поринати, що я й чинив несамохіть при кожній нагоді. Безум цілковитий, адже я не юнак — пожирач жіночих сердець, а грубий тілом кнюх, який не мав до цього життя ані належної енергії, ані завзяття. Окрім того, кнюх одружений удруге на тій-таки жінці, усиновив чужого хлопця, тож не тільки знайшов собі гавань, але й має певні й конкретні житейські обов’язки. Ясна річ, до того дівчати й не подумав наблизитися, хіба стежив звіддаля. Можливо, воно було трохи відьмочкою, бо відразу ж викрило мою до неї небайдужість, відтак використовувало кожну нагоду, щоб обілляти мене тьмою морочних і сколошканих очей; а коли я спинявся, ніби правцем битий, легенька, як тінь, усмішечка ковзала по її личку, так, не по губах, а таки по личку, відтак овіяне вітром воно ніби осяювалося, й бігла у своїх справах, а я відчував заколочене серце, котре важко гупало в грудях.

Історія банальна в усіх вимірах, а банальне — це таке, що здобуває поширення і не раз повториться. Коли ж так, то банальне — це житейське, тобто суще і невиняткове. Отже, банальні історії — це вияв типовості у світі, що не завжди те саме, що стандартизація. Світ банальний, це так, але банальний він тому, що існує. Небанальність — це виродження, виняток, особлива колізія, випадок, те, що виривається із нормального плину, відтак небанальність — щось на зразок божевілля, коли б саме божевілля не було так само банальне. Отже, описуючи цю тривіальну історійку, я нічого в собі, ні в світові не відкриваю, але вона, як виявилося, мала немале значення для мене персонально, отже, для світу — банальність, а для мене — щось особливе.

Розумів, що ніколи до тієї малої не підійду, навіть не заведу балачки, бо між нами настановлено стільки бар’єрів, що відстань більша, аніж до місяця. Бар’єр перший — різниця в роках: мені під сорок, їй за двадцять, забагато; бар’єр другий — різниця фізіологічна: я повний і високий, маю понад сто кілограмів, а вона супроти мене — як миша супроти слона, маленька й худенька; бар’єр третій — недавно вдруге з’єднався зі своєю жінкою, і хоча в нас любовного запаморочення від цього не виникло, бо шлюб побудувався на цілком раціоналістичних основах: мені треба було жінки й дах над головою, а їй нормальну впевненість у світі, якої досягають тільки заміжні жінки, було б чимось диким розлучатися з нею вдруге, а заводити флірти бажання не маю жодного. З другого боку, не міг не пам’ятати, як повелася моя дружина, коли її стежки-доріжки переїхав отой невгамовний, правда, вже тепер погамований, мотоцикліст; вона без надуми скочила на заднє сидіння машини, обійняла вибранця за стан, вдихнула сморідкого духу: суміш бензину, шкіри та козла, — і, заплющивши очі, погнала у глибину свого гріха. Я ж так учинити не міг, можливо, тому, що мої батьки були взірцем тривалої любові й виняткової відданості одне одному, й ці гени, треба признати, таки передалися нам із сестрою. Але ні мені, ні сестрі в цьому не поталанило: її чоловік погулював, від чого вона тяжко страждала, а моя історія звісно яка! Інколи навіть думаю, що повернувся до своєї жінки саме завдяки дії отих генів, бо тямив: те, що мали мої батьки, для мене лишень фата-моргана, через що моє життя й складається, як своєрідна система колапсів, після ж кожного залишаються кола іскристих мертвих солончаків. А це значить, хочу того чи ні: щось у моїй душі повсякчас умирає, і рветься вона не з тіла, а з себе, але, як сказала одна загублена в часі й у світі поетеса (її книжечку дав мені таємно почитати один із моїх друзів-бібліофілів), «душа із себе вийти не може».