Валерій Шевчук - Привид мертвого дому. Роман-квінтет

У цей час рипають двері, і в музей знову входить учителька. Ця також, як дві краплі води, схожа на мою колежанку, я навіть уражений: невже захотіла відвідати нашого музея двічі на день. Та це не та вчителька: гостріший ніс і волосся шиньйону жовте, а не сіре.

— Гаразд, — тоном начальника кажу я. — Проведіть екскурсію, а я, з вашого дозволу, хотів би сьогодні піти. Я вам потелефоную, сьогодні.

— Ну, звичайно, — каже тоном змовниці, яка вже не вдає, що вона не змовниця, колежанка. — І не беріть того так близько до серця…

Додому я після того не пішов, а в парк, мені треба було обвіяти свіжим повітрям голову, бо вона в мене, як виявилось, і справді не вельми мудра. Окрім того, в цю хвилину, коли сидів на лаві й коли дививсь, як блукають, постукуючи горішками, дідусі й бабусі, викликаючи із дерев ласунок-білок, коли обдивлявся всі породи-гібриди: собака-білка, песик-кіт, собачка-морська свинка, песеня-плюшева лялька, мені таки справді нікуди йти. В душі в мене бридка мішанка, ніби всі оці собачки-песики забралися мені в нутро й дружно там налюрили.

Вийняв записничка й гортав його, очевидячки, маючи потребу із кимось поспілкуватися. Не для того, щоб попитати поради щодо того, що відбулося щойно, тут мені радитися не потрібно, бо все вирішив сам, але для того, щоб не залишатися самому. Часом з людиною таке трапляється — навіть коли вона одинак і самотник за природою своєю. І все тому, що, хоч у парку свіже повітря, але його увіч для мене бракує; отож порозмовляти із кимось приємним собі — це і є ковтнути кисню, якого увіч забракло. Тобто я, як і ці старі, також хочу постукати камінцем об стовбура чи горішком об горіх, щоб викликати собі білку.

Із кожним, хто вписаний у мою книжку, маю гарні стосунки. З одними бачуся раз на рік, з іншими принагідно, з третіми раз на місяць. Але серед них немає жодного, з ким хотів би бачитися щодня. Може, піти до оцієї добродушної пари: Івана та Наталі? До них заходжу частіше, бо можу поговорити про книги, кіно, музику і про колишніх наших університетських товаришів. Те ж, що в мене на душі, навряд чи їм цікаве, бо вони переповнені собою. Тобто це бездітна пара, відтак жінка, ота Наталя, не маючи дитини, всю свою увагу переключила на чоловіка і пецькає його, як може, а той від того цілком розледащів. Мені ж під цю хвилю потрібна людина, яка після того, як піду, не будуватиме на моїх кістка надгробка. Кілька разів мигав перед очима й телефон колишньої дружини, але чомусь не спинявся на ньому. Оце маленьке жонглювання листками, тасування цифр — вони відпливають і тонуть: арифметика для п’ятого класу: віднімання, додавання, множення. Але більше віднімання, тобто відкидання — їх стає все менше й менше, отих цифер, відпливають і тонуть, гинуть, поринають, руйнуються, розвалюються, слабнуть, а все це означення колапсу, вони блідіють і зникають із білих сторінок, тобто я стукаю горішком по стовбуру, а білка моя не приходить — ось воно, снігове поле, думав я. В повітрі й справді пролітали сніжини, пливли і тонули, чи радше танули. Я на цій алеї, як куля, яку заніс сюди вітер; і мій зір таки повертається на ту сторінку, де записано телефона колишньої дружини, і спочиває на цифрах. Тоді слух мій начебто прочищається, і я чую, як у глибині парку стукають доміно пенсіонери. Серед них напевне сидить чоловічок із пергаменним сухим обличчям, і на ньому й зараз проступає мука…

У той день я нікому не потелефонував і ні до кого не пішов, а колишній дружині подзвонив пізніше, коли вся ця історія зібралась у мені в повній системі своїх знаків, після того, коли пішов на горба, покритого ніздрюватим, скрижанілим снігом, до дерев, котрі сплять, і до птахів, що невідь-чому зібралися тут, покривши горба чорними тінями. Саме тоді я й подумав, що в мене є ще долинка, далеко звідсіля, завше зелена і завше з квітками, котрі звуться «мило», хоч я чудово знаю, що в цю пору вона також гола й порожня. І осокори цілком безлисті, а по ній, як по п’ятачку сцени, можливо, мечеться нещасна людська постать — більше тінь, як людина. Вона схопилася за живота, звела до неба обличчя із виряченими очима і з пергаменною шкірою, і беззвучно кричить та волає; вона просить у неба не помочі й не прощення за нікчемне своє життя, а тільки звільнення від муки, адже це волає жовч, яку пролила на цю землю. Земля ж спить, земля замерзла, земля покрита крижаною шкіркою колись проталого снігу. І струмок на тій галявинці омиває сніг, хапає його беззубими ротиками, і через це плескоче й біжить, бо знає: все скоєне в житті — вже скоєне; все, що ти вчинив, — учинив; гріх твій — гріх, а зло твоє невідмивне; воно проливається у вічність, і його не повернеш, як не повернеш до джерела струмка. Але є ще й інша правда: правда нашого, чи й чужого, чи взагалі людського болю. Цієї правди також не треба забувати, бо це речі, які не можна викидати на смітника!..