Валерій Шевчук - Привид мертвого дому. Роман-квінтет

Перше, що я здійснив, залишившись сам, — почав шукати варення. Воно виявилось зовсім не там, де казав татко, тобто там, де він не казав. Я взяв столову ложку й добре наївся, забувши про сметану і сир. Ложкою варення з банки їсти не дозволялося, і я відчув од того ще більше задоволення — це був останній день моєї волі і останній акт самоволі; в нашу меншу половину дому невдовзі таки всунулася велетенська примара — баба Ганя. Але перед тим був ще останній вільний вечір, який ми залюбки провели з татком, котрий того дня прийшов раніше, відпросившись. До речі, він цілком мав рацію, зігнорувавши бабчин щирий намір нагодувати мене обідом — обід вона благополучно зварила, але тільки собі, про мене так само благополучно забула, і я цілий день їв столовою ложкою варення, зі свого боку цілком забувши про сир та сметану, а ввечері в мене були нудоти і рвоти, і я все те варення із себе викинув — це відбулося під спів п’яної компанії у бур’янах, але при тому був татко, і ця невелика зі мною пригода зовсім не порушила нам щастя останнього вільного вечора. Коли я рвав, прибігла на те бабця, вона виказала мені за те, що я не захотів їсти її обіду і, певне, забагато їв солодкого. Я вже звільнився від нудоти й варення і зирнув на бабцю більш-менш вибачливо, бо що міг їй сказати.

— Нічого страшного, — оптимістично сказав татко. — Це в нього буває.

— Треба перевірити його на глисти, — турботливо повіла бабця.

Татко зітхнув і поліз у льох налити в кварту молодого домашнього яблучного вина; казав, що це його найкраще заспокоює, то було, здається, правда. Бабця подибала до себе, татко зварив картоплі, ми повечеряли, картопля мені смакувала, хоч я її не те що любив, але вживав; окрім того, й справді я цілий день нічого не їв, хіба оте вивергнуте варення, то ж був, може, й голодний, може, тому, бо апетиту до їжі я хронічно не маю, та й відчуття голоду мені невідоме. Здається, я вільно міг обходитися без їжі взагалі і тільки якась надмірна настирливість дорослих щодо їжі примушує мене її все-таки ковтати. Розумію, всі вони рано чи пізно повмирають, а я — ніколи, бо я — це я.

Після того, як ми поїли картоплі, задзеленчав телефон. Не так, як звичайно, а уривисто, короткими дзвінками — телефонувала міжміська. Тато кинувся до рурки й ледь не перекинувся через ослінця — я засміявся, але обірвав сміх, бо таткове обличчя стало поважне й сумне. Знав, що бабця за стіною підняла слухавку й собі.

— Так, — сказав татко. — Значить, таки інсульт. В легкій формі. Ясна річ. Зараз її чіпати не можна… Будь скільки треба. Викликали брата з Одеси? Не приїде? Та якось обійдемось… Варитиму я… І все інше… По-моєму, про це говорити ще рано. Дивись — коли треба, то треба.

Я не зовсім зрозумів, про що мова. Але знав, що зараз улетить у хату бабця і щось у нас почнеться веселе. Чому знав? Знав — от і все.

— Що це ти надумав? — почала вона від порога. — Знаєш, скільки ті інсультники можуть жити? Будеш з нею возитися?

— Не я, а її дочка, — сказав спокійно татко.

— Й припреш оту баберу в оцю конуру? — вибухнула бабця. — А дитина де буде?

— Одна кімнатка для мене й дитини, а друга для баб.

— А чого той, з Одеси, її не бере? Вона ж там і прописана! Він же і площу зайву хапнув через неї, то хай тепер забира.

— Не обзивається, — сказав мирно татко. — Біда є біда!

— А я її не буду прописувать! — гостро мовила бабця.

— То й не прописуй, — смикнув плечем татко.

— Ну, ти й дурний, ну й дурний? Нащо тобі той клопіт? Вони ж тобі не родичі.

— Вони мої родичі, — сказав татко. — Як і ти!

— Нє, вони в тебе родичі, не я. Ти до мене і в хату не зазирнеш, а все їм, їм, щоб вони подавилися. Так уже тебе вчарували! Ще ти мене згадаєш, коли біду в дім візьмеш, ще ти поплачеш!..

— Ти, бабцю, ображена не будеш, — сказав татко. — Як жила, так і житимеш. А про нас яка тобі турбота?

— А мені буде добре, коли тут бабера житиме?

— А тобі що?

— А то! — аж ніжкою в м’якому капці притупнула бабця. — А то, що не хочу я чужих у своєму домі…

Татко мовчав. Узяв недопиту кварту з домашнім вином і поволі його допив — заспокоювався. Бабця ще трохи постояла біля порога, очка її тріпотіли, а вуста трусилися. Тоді круто розвернулася й зникла в темені, а татко був, певне, аж дуже розхвильований, бо відразу ж поліз у льох і виніс звідти ще одну кварту вина. Випив половину і сказав мені:

— Світ — бардак, але добрі люди в ньому не повинні переводитися. Чи не так, синку?

Я хитнув. Таткові я співчував. Він дивився на мене блискучими, мов ґудзики, очима, і ті очі були ніби бляшані. Тоді допив другу половину кварти і виповів ще один афоризм: