Валерій Шевчук - Привид мертвого дому. Роман-квінтет

Мама пішла телефонувати татку про телеграму і про те, що сталося з її матір’ю, а моєю бабою, а таткові й прабабці ота баба Ганя — ніхто; мама голосно кричала в трубку, а бабця, використовуючи цей момент, підійшла до мене і сказала, ніби змовниця:

— Боюся, що, чого доброго, притарабанять сюди оту баберу!

— Чого це сюди? — спитав я.

— А хто ж за нею буде там у селі дивитися? Один її синочок — в Одесі, вона туди їздила, але її синочок закрив у туалеті й тримав два дні — ледве втекла, а друга дочка — на Сахаліні; хто це повезе таку тушу аж у такий світ… Це вже певне притарабанять ту баберу сюди!

Бабця була сумна і закліпала малими очками, а мені уявилося, як син баби Гані запихає її в туалета і тримає там зачиненою, хоч вона б’ється в двері й лементує — мені аж мурашки почали по шкірі бігати. Бабця тим часом відступила на три кроки від мене й дивилася з хитринкою в оці:

— А ти скажи таткові: хай її сюди, до вас, не пуска!

— Але ж ви самі сказали, що їй ніде дітися? — наївно мовив я.

— Хай її той синок з Одеси забере, — голосним шепотом запропонувала бабця. — В них там трикомнатна кватиря.

— Ви ж сказали, що він її в туалеті закрива! — ледве не вигукнув я.

— Хай себе веде, як тра! Це така вредна баба! — мовила бабця. — Нє, вона напевне її сюди притарабанить… Господи, і треба горе таке!

Бабця пішла до себе, а я сидів на ґанку й навіть ногами перестав мателяти. Вийшла мама, ділова й заклопотана.

— Бабця де? — спитала.

— До себе пішла, — мовив я пискляво, щось мені від тієї бабчиної мови кисло стало.

— Я подзвонила татку — їду! Хай уже вам тут бабця їсти зварить.

— Але ж у неї руки трусяться, — сказав я.

— Якось перетрусяться, — мовила по-діловому мама. — Це в неї на людях так.

— А чого на людях? — спитав я.

— Хоче показати, що хворіша за мене, — сказала мама. — А вона ще мене переживе. Зараз приїде таксі — я викликала.

Таксі приїхало — і на одного чоловіка в нашому домі поменшало. Але небезпека була не в тому. Як тільки плеснули дверці таксі, я злякано озирнувся. І справді, побачив, що по стежці до ґанку, на якому я сидів, бовтаючи ногами, крадеться бабця з таким понуро-хитрим обличчям, що миттю збагнув: треба тікати, інакше бабця засипле мене своєю злостивою балакучістю. Зіскочив із ґанку й побіг до хвіртки, начебто помахати услід мамі; я й справді замахав їй услід, але куди далі було бігти: світ поза двором для мене не існував, а в дворі чатувала на мене бабця, отож я взяв і пішов стежкою до річки.

— Куди це йдеш? — спитала з двору бабця, прикладаючи до лоба руку дашком. — Ану, вернись!

Я був залишений бабці на виховання, отож послухався, мусив послухатися, хоч серце в мене дзвеніло — ніде було дітися від бабці й від потоку її шипучих слів.

— Куди це хотів іти? — спитала вона, примружившись.

— На річку подивитися.

— Подивитися, щоб утопитися, еге ж? — сказала бабця, і її тоненькі вуста розсунулися.

— Я ж не купатися! — тужливо сказав я.

— Всі ви так кажете. А йдете до річки й топитеся. А я за тебе відповідай перед отою опришкуватою?

— Чого це вам за мене відповідати?

— Бо накинула тебе мені на голову, — усмішка з бабчиних вуст щезла, а очі заблищали. — Бач, як чмихнула! Це щоб тебе не глядіть, їсти не варити, а все перекласти на ці нещасні руки. — Бабця патетично звела руки, вони трусилися.

— Бач як трусяться? — спитала вона задоволено.

— Ну, да, бачу, — кисло повів я.

— Та твоя баба, що до неї вона чмихнула, здорова, як корова, — сказала бабця, показуючи єдиного зуба. — Це вона знарошна.

— Що знарошна?

— Ну, телеграму дала. Ніякого в неї інсульту нема.

— Як нема? — зчудувався я.

— А ти не здогадався? — тоненько спитала бабця. — Ну, де тобі здогадаться: ти ще такий малий! Це вона захотіла, щоб т’а до неї приїхала. Т’а до неї не їздила, от вона й придумала — ніякого в неї інсульту нема.

Бабця підбила нижню, беззубу щелепу під горішню, і рот її запав. Від того ставала смішна й почварна. Але я не сміявся. Сидів на ґанку й бовтав ногами, бо нікуди від бабчиних слововиливів уже не дінуся. Треба було перетривати їх, як дощ.

— Та твоя баба здорова, як корова, — повторила бабця. — Якось вона приїхала до нас, то цілу тарілку картоплі вклала. І п’ять котлет. І добрий шмат ковбаси. І з чверть буханця хліба. І півлітра компоту. «Щось воно все у вас ненаїдне», — каже. А я півкотлетки й ложечку картопельки з’їм, і воно мені наїдне.

Цю історію я чув. Повторювалася завжди, коли бабця заводила мову про бабу Ганю. Повторювалася одними й тими ж словами та з однаковими інтонаціями. Вже знав, як треба реагувати на бабчину злостивість. Треба мовчати. І я мовчав. Сидів на ґанку, як у рота води набрав, дригав ногами й дивився на сад. Був неймовірно запущений, зарослий бур’яном, що підіймався яблуням до гілля — саме в тому бур’яні й водилися вужі й гадюки, що мене жахали, і я нечасто там лазив. Замість паркану наше обійстя оточували щільні зарості бульби, крізь які навіть курка не пролізе, а вуж чи гадюка — запросто! За тими заростями текла біла стежка, по якій інколи проходили люди, здебільшого місцеві п’яниці-нероби, вони до нас забредали «по стаканчик». Склянка для них висіла на штахетині, і вони майже завжди її повертали, коли ж не повертали, мама з ними сварилася, і вони відшукували склянку в одному з логовищ. Мама ту склянку ніколи не мила, та й навряд чи її мили п’яниці — аж сіра була від пилюки. Поки бабця говорила про маму й бабу, я міг спокійно озирнути купи сміття, що вивишалися між річкою й нашою хатою; колись, розказували, на цьому місці була чудова, поросла травою й рум’янком галявина. Але я не пам’ятаю тієї галявини, ані трави, ані рум’янку, пам’ятаю тільки ці купи й бур’ян. Пам’ятаю, що одна з куп була така висока, що я катався з неї на санчатах. Але приїхали якісь сірі дядьки, побачили, що гора до чогось придатна, і зрили її. Після того купи, порослі велетенським бур’яном, стали придатні тільки для кубел п’яниць. Вони забивалися туди й кричали хрипкими, противними голосами, грали в карти, часом приводили якихось розчухраних, нечупарних, червонолицих жінок, і ті жінки кричали разом із ними, до речі, голоси в тих жінок також були похриплі, але більш верескливі. До нас вони діла не мали, хіба позичали склянку, ми не зважали на них також. Інколи в тих бур’янах билися: спалахували хрипкі покрики, щось гупало, тріщало, сипалася лайка — по тому виповзали з куп, розколошкані, помнуті, з чорно-червоними обличчями, і розлазилися хто куди. Тільки раз сюди прискакали на конях міліціонери, і п’яниці дружно кинулися в нашу грузьку, загиджену річку; вони шалено бовталися у чорній твані, по якій розходилися мастильні плями, і жоден із них не втопився, жоден не втрапив до міліції в руки, вони й не хотіли їх ловити, а тільки в такий спосіб полякали.