Валерій Шевчук - Привид мертвого дому. Роман-квінтет

— З мамою моєю, — мовила мама, крізь схлипи. — З мамою моєю погано…

— Померла? — майже щасливо спитала бабця.

— Та нє, — роздратовано сказала мама. — Інсульт.

— Ну, так вона довго не протягне, — доброзичливо сказала бабця.

Але мама не слухала бабці, вона задумалася.

— Це треба мені до неї їхати, — сказала. — Може, тра буде й затриматися.

— То затримаєшся, — мовила бабця.

— А хто обійде дитину, його татка і вас?

— Мене не треба обходити, — урочисто сказала бабця. — Сама обійдуся.

— Ох, Боже мій, Боже мій! — заохала моя велетенська мама й пішла по двору, а її товсте, грубе тіло задвигалося, затрусилося разом із платтям. — Ох, що ж це мені робити?

— Це коли вона лежача, — мовила бабця, — то і за нею треба буде глядіти. Ці інсультники тягнуть довго. Я б не хотіла такої смерті. Лучче отак зразу: раз — і нема! — вона показала ясна, в яких стримів один тільки жовтий зуб, і її оченята радісно засвітилися. — Сподіваюся, ти ж не збираєшся її сюди привозити?

— Як уже вийде! — сказала мама сердито і знову заходила двором і заохала.

Я сидів на ґанку й мателяв ногами: щось у нашому житті змінювалося. Було дивно, що мама кудись поїде, бо ми тільки й їздимо, як уже звідомляв, що двічі на рік на цвинтар. Це знову до нашої хати під’їде таксі, думав я, але цього разу ніхто мене в таксі не посадить. Мама поїде, а хто нам варитиме їсти? В бабці трусяться руки, і вона вже не може очистити й картоплини, а татко на роботі. Але я по-своєму радів, бо таке щось незвичайне входило в наше життя.

— Може, я з собою дитину візьму? — невпевнено сказала мама, переставши ходити по дворі й охати.

— Куди? — строго спитала бабця. — Щоб він на все те дивився? Думаєш, що говориш?

— Ох, Господи, Господи! — знову пішла по дворі мама і знову у ній все затрусилося, заколивалося. — Як же це мені й їхати?

Мама мала хворобу, котра зветься астма. Весь час тримала в кишені інгалятора, якого називала «галятор», виймала з кишені вряди-годи, вставляла до рота і з присвистом вдихала з нього якусь бридоту, ті інгалятори були схожі на пістолетики, і я порожні використовував таки як пістолети, коли зачинав війну з бур’янами, вужами, гадюками і всілякими страховищами, які жили в нашому дворі. Мама ходила, як качка, перевальцем, і далі магазину на нашій вулиці її нога рідко ступала, навіть на базар з якогось часу перестала ходити — овочі, й фрукти, і все, що треба, з міста приносив татко, бо ми живемо біля річки в глибокій долині і, щоб вибратись у місто, треба дертися під круту гору — ось чому для поїздок на цвинтар викликалося таксі, бо ні мама, ні бабця вилізти на гору вже не могли. Я під гору вибратися міг, але мене ніхто в місто самого не пускав, хлопці на вулиці зі мною не дружили, навіть сміялися й дражнилися, отож я нікуди з двору і з саду не виходив, окрім того, смертельно боявся вужів та гадюк, то й по саду та по бур’янах не дуже й лазив; найбільше любив сидіти на ґанку, подригуючи ногами, а коли мене з ґанку проганяли, йшов у таткову халабуду; правда, я ходив уже в школу, але це бувало восени, взимку і весною, а зараз літо, отож я забирався в таткову халабуду, там у мене були мамині інгалятори-пістолети, і я ніби в облогу потрапляв: стріляв звідти, оборонявся, войовниче кричав, а на мене наступала всіляка лиха сила: вужі, гадюки, жаби й носороги, а ще часом, озброєні до зубів чорнолиці люди. Там, у татковій халабуді, лежали дитячі й дорослі книжки, я читав ті й ті, хоч мені було тільки дев’ять років, і я перейшов тільки в третій клас, а ще там була справжня друкарська машинка, на якій мій татко вряди-годи щось друкував; на моє запитання він відповів, що також хоче написати книжку, але не знає чи її напише, а коли й напише, то чи дядьки десь там, у Києві, захочуть її видавати, а на моє запитання: для чого він її пише, татко не відповідав, а ставав якийсь сумний-сумний і дивився не на мене, а повз мене — воістину, дорослих не завжди легко зрозуміти! До речі сказати, в мене в Києві живе ще й справжній дядько, в якого одна нога коротша за другу, той дядько до нас майже не приїжджає, але татко до нього інколи їздить — може, той дядько, часом гадав я, допоможе таткові з його ненаписаною книжкою?..

— Почекаєш Колю чи подзвониш? — спитала бабця.

— Ах, де вже там чекати! — сказала мама, різко зупиняючись. — Треба їхати, треба їхати!

Вона промовляла оте «їхати» із жахом, бо й справді нікуди ніколи не їздила, навіть до матері, хоч, коли говорити правду, вона в цьому домі родичка тільки мені, і то тому, що, як сповістила мені якось бабця, татко з нею зовсім не розписаний, бо татко мій узяв її до нас, на великий бабчиний спротив, із жалості, і вона в нас навіть не прописана — бабця рішуче проти того. Але мій татко бував інколи дуже впертий, отож відділився від бабці, а що хата належала таки їй, то так воно й було: мама жила в нас ніби в квартирантах, але без прописки. Прописана вона була в якоїсь тітки, за що платила тій щомісяця по скількись там карбованців — я ці речі не до кінця розумів. Отже, мама не була родичкою ні бабці, ні татку, а так тільки: щось через дорогу навприсядки… Так я тоді думав, бо так сказала мені бабця, коли я до неї якось зайшов, а до неї я не так часто й заходжу, мені зовсім не цікаво слухати, як вона обмовляє татка й маму, найбільше маму, бо, як мені здалося, терпіти її не може. Татко все-таки був її рідний онук, але й він до бабці заходив вельми рідко, хіба затопити в грубі (це узимку), принести води чи купити харчів, бо коли мама ходила хоч у магазин, то бабця і в магазин уже не ходила, навіть по дворі вона не дуже вешталася, а більше лежала чи сиділа у своїх відділених двох кімнатках. Читати вона вже не могла, дивитись телевізора також, отже, тільки й робила, що слухала радіо. «Отак слухаю його (тобто радіо), — сказала мені якось потайки бабця, — і мені здається, що з кимось балакаю».