Валерій Шевчук - Привид мертвого дому. Роман-квінтет

— Кличте людей! — сказав чоловік у сірому кортовому костюмі, — бо самі ми не допремо.

— Ов! — гукнула мама, і з бур’янів одразу ж озвалося: — Ов!

Це був умовний поклик п’яниць, і моя мама вміла ним чудово користуватися.

— Йдіть котрийсь сюди! — гукнула мама, і з бур’янів вилізло щось людиноподібне, неголене, червонопике, босе, у виваляних штанах і сорочці, що висіла поверх голого тіла.

— Хочете заробить на півлітра? — сказала мама, ще раз дихнувши з інгалятора.

— Не на палітра, а палітра, — уточнило хрипко людиноподібне. — На брата. Шо там дєлать?

— Поможете бабу перенести, — сказала по-діловому мама. — Скіко вас там?

— Сьодня п’ять, — сказало людиноподібне.

— Клич усіх.

— А шо, вона така тяжка? — обережно спитало людиноподібне.

— Сто сімдесят два кільо, — відповіла мама.

Людиноподібне присвиснуло.

— Не возьмьом!

— Дев’ять чоловік одну бабу не возьмете? — зневажливо спитала мама.

— Не девіть, а восім, — поправило людиноподібне. — За банку, мо’, і возьмьом. Только крепкой, а не бурди.

— Клич своє шобло! — наказала мама.

— Ов! — хрипко гукнуло людиноподібне.

— Ов-ов! — відгукнулося, і з бур’янів почали вилазити інші людиноподібні. Я їх не боявся, бо до них звик — вони лазили тут постійно і не раз заходили до нас по склянку. В одного було підбите око, в другого подерта щока, в третього яскраво-червоний ніс і тремтіли, як у нашої бабці, руки, в четвертого був малий сухий, ніби куряче гузно, рот, покритий лускою, і величезні сині кола біля очей.

— Шо нада? — спитав цей останній.

— Бабу згружать! — сказало людиноподібне-перше. — Палітра на брата дайоть.

— Скольки кілограм? — спитав той, що з обдертою пикою.

— Сто сімдесят, — сказала мама, зменшуючи бабину вагу на два кілограми. — Для таких молодців, як ви, — це раз плюнуть.

— Не так уже й раз! — сказав той, у якого тремтіли руки.

Бабця продовжувала стояти в глибині двору нерушним стовпцем, здавалось, перетворилась у камінь.

— Пусть дасть полтора літра! — рішуче сказав той, що мав величезні сині кола біля очей.

— Котіться назад у кубло! — рішуче мовила моя мама. — Зараз покличу людей з вулиці.

П’яниці сполошилися. Почали щось горлати один одному, але так, що я нічого не втямив. Зрештою, погодилися. Я зазирнув тим часом у вантажівку: там на диванчику вивищувалася гора. Гора була накрита ватною ковдрою в наковдренику й не подавала ознак життя.

— А в двері вона влізе? — спитав я татка.

Татко смикнув плечем і поліз у машину. Разом із ним поліз і дядько в сірому кортовому костюмі, й шофер. П’яниці залишилися внизу. Чоловіки спробували рухнути втрьох гору з канапкою, але це їм не вдалося. Тоді в машину полізло ще двоє п’яниць.

— Ну, раз — узяли! — гукнув татко, і канапка із горою з жахливим рипом посунулася. — Ну, ще ра! — гукнув татко, і канапка зависла над краєм кузова. П’яниці підставили під неї плечі.

— Розчавить ця баба нас! — сказав той, в котрого трусилися руки. — Мало платишь нам, бабка, за таку работьонку!

— Ну раз, узяли! — гукнув татко, і канапка знову посунулась уперед. П’яниці пострибали з машини й пішли на допомогу тим, що тримали над краєм кузова канапку.

— Не спускай на землю, подставляй плечі, бо потом не подомйом! — крикнуло людиноподібне-перше.

Канапка торкалася кузова тільки краєм. Усі, хто лишався нагорі, пострибали долі й підставили плечі: моя мама була серед них. Тільки я і бабця не брали участі у цій операції і то зі зрозумілих причин. У чоловіків повирячувалися очі, але вони все-таки гору з канапкою перли.

— Толик, відчиняй хвіртку! — крикнув татко, в нього на лисинці затремтіли великі каламутні краплі. Я помчав виконувати наказа. У хвіртку всі пройти не могли, канапку поставили на стовпчики, до яких хвіртка кріпилася, і по них посунули далі.

— Ну, раз — узяли! — крикнув татко.

Я мав рацію: в двері канапка не влазила, дядьки поставили її на землю й почали перекурювати, голосно галдячи, — обдумували, як бабу з канапкою таки всадити в хату. Баба Ганя не подавала жодних ознак життя. Татко десь роздобув складного залізного метра й вимірював вікно. У вікно канапка з бабою могла влізти, було воно в нас широке.

— А мо’, озьмьом оддельно диван, а оддельно бабу? — запропонувало людиноподібне-перше. — Всьо-таки льокше!

— За таку роботку два літра мало, мало! — сказав той, що з синіми колами біля очей. — Дай три літра. В жизні таких тяжістьов не двигав. Два літра, що сюда доставили, а літру, шо в окно упрьом.