Валерій Шевчук - Привид мертвого дому. Роман-квінтет

Вони зустріли його на вокзалі усі семеро, ставши в шерегу одна біля одної, як на параді, і Станіслав окинув їх позиром. Крайня ліва — тітка Настуся, могутня й потужна, в тісно обляглій сукні у велику квітку; сукня од часу, правда, досить-таки вицвіла, і барви її квіток поблякли. В неї було важке вольове з підгарлом лице, а між брів витиналася велика майже чорна бородавка, що виросла з родимої плями. Побіч — тітка Марія чи Маня, з розплилим од радісної усмішки лицем, од зворушення вона заплакала, втирала не зовсім чистою хустинкою ліве око. Потім стояли близнята, тітки Ольга й Олена, одягнуті в однакові темні спідниці й білі блузки, в однакових туфлях і з однаковими зачісками — Станіслав розрізняв їх по тому, що в Ольги на щоці була родима плямка, з якої стирчало три волосини. Були однаково невисокі, тлустенькі, але в міру. Зате тітка Людя біля них — зовсім маленька, худенька, з паличкою і з перев’язаною ногою, в неї вельми крихкі кістки, і вона завжди їх собі ламала. Тітка Броня мала пофарбоване у фіолетове волосся і так густо напомаджене обличчя, що здавалося, ніби одягла маску. Останньою виструнчилася тітка Віра, наймолодша з усіх, зі слідами колишньої вроди, ще й досі поставна і єдина із сестер зі смаком одягнена, в неї великі темні очі й побита сивиною голова, ніби присипана срібною курявою. Всі тітоньки цвіли усмішками, Станіслав поспішив до них, піддавшись радісному поривові, і почав обходити стрій, цілуючись із кожною. І тільки коли розцілувався із тіткою Вірою, йому здалося, що на нього хтось пильно дивиться. Була то жінка із поїзда, в ранковому світлі помнута, сіра й невиспана, біля неї стояв її синьолиций синок і аж рота розтулив — так само дивився, як Станіслав вітав своїх тіток.

— А чого це дядю стіки бабусь зустріча? — спитав несподівано голосно він, мати від того здригнулась, отямилася, шарпнула сина за руку й потягла геть. Тітоньки ж поламали стрій, оточили небожа стіною і загалакали, закричали, вряди-годи змахуючи з очей сльозину.

Зрештою, це була перша частина обряду, яка завжди повторювалася, коли приїжджав, хоч, правду сказати, не так часто це й бувало, хіба тоді (як і тепер), коли відчував вичерпання і потребував утечі з білчиного, як казав, колеса. Бо там, де жив, життя його було неймовірно затовкнене, копітке, весь час дзвонив телефон, щось од нього хотіли, щось запитували, хотіли зустрітися чи запрошували на зустріч, участь у якихось комітетах, союзах, фундаціях, редколегіях, товариствах, прийомах гостей — своїх і зарубіжних, організація гастролей і так далі, і так далі — він уже починав відчувати, що для власної праці в нього залишається все менше часу, а він завжди дбав про збереження творчої форми, бо це така примхлива і химерна пані! Не міг не помічати, що його імениті колеги поступово опускалися, заростали товщем чи заливалися хмелем, водночас переставали дбати про Богиню, яка живила їхній талант, сподіваючись на фетиш здобутого імені, через це ставали бундючно-надуті, а відтак смішні. Тому використовував свій час максимально для праці, щоб кожен пасаж був ретельно відшліфований, тож часом мусив ховатися від настирливого сонму людей, котрі з пієтету до його таланту чи, власне, до його фетишу, немало дбали, щоб розпорошити той талант у музеї повсякденних дрібниць та потреб, зрештою, зовсім із ним не рахуючись, хоч і виявляючи належну пошанівність і не шкодуючи йому компліментів. Відтак душу захоплювала бридка, тягуча і невитравна втома, від якої й жах починав пробирати, бо із втомою з’являлася нехіть до регулярної праці, а без того його вправність могла стати приречена на згасання — те, що він бачив увіч у своїх іменитих бундючних, а через те смішних і жалюгідних колег. Саме тоді й рушав у своє невелике провінційне місто, де свого часу побачив світ, де, зрештою, запалився його творчий вогонь, отже, саме тут, вважав, і було джерело того вогню, до якого й тікав з великого міста, адже не раз допікав страх творчого вичерпання. Цієї ночі він майже не спав, тож виглядав, певне, не краще, як та жінка з дитиною, його сусідка по переділці в плацкартному вагоні, але тітки не мали того помітити, тож цвів до них тренованою артистичною усмішкою і треновано виконував установлений ритуал; зрештою, і зворушення було аж зовсім не удаване, в глибині душі був людиною сентиментальною.

Другий акт ритуалу — поїздка з тіточками на таксі. Добре знав, що так вони їздять тільки в час зустрічі з ним і для них це свято, тож усі дружно посунули на зупинку таксі, де треба було взяти не одну, а дві машини.