Валерій Шевчук - Привид мертвого дому. Роман-квінтет

Жінка відкинула руку здоровила, яка вже майже сягала сокровенностей, і схилилася над дитиною.

— Спи, синку, спи! Відіш, рибйонка разбуділ! — сказала.

— Усньот! — байдужно мрукнув здоровань.

Станіслав повернувся до них спиною, але заснути не міг.

Нестерпно смерділо горілчаним перегаром, чути було перешепти і вовтузіння.

— Ну, шо ти сібє позволяєш! — сказала голосніше жінка. — Люді кругом! Брось! І іді спать!

— Тіхо мнє будь! — понуро наказав здоровань. — Не усну вєдь!

Тахкотів поїзд, хропли, сопіли люди, десь плакала дитина, десь грали в карти, вигукуючи: «Дама-Король!», десь почали їсти, бо вагоном розповзався дух чавлених помідорів, ковбаси, залежаної між різаним хлібом, огірками, смаженим м’ясивом, що позадихалося в поліетиленових торбинках. Лилася ріднина: компот, вода чи горілка. Станіслав не міг довго влежати на лівому боці, бо почало колоти в серці, й повернувся: горилоподібний нависав над жінкою, яка лежала на спині, в неї на джинсах — розчепірені пальці-павук; рука її схопилася за ті пальці і намагалася зсунути з лона.

— Тіхо мнє будь! — хрипів здоровань.

Тільки тепер Станіслав помітив, що чоловік на бічному сидінні не облігся. Сидів непорушно, як витесана з дерева скульптура. Мав зовсім лису голову, рідку бороду, що ніби прилипла до лиця, мокра з поту, чоловік повернувся до парочки і німо дивився, його чорні атранцитні очі палали, а густі кошлаті брови вигнулися, ніби п’явки. Сидів за столиком, місце напроти було порожнє.

Станіслав заплющився і знову захотів прикликати в уяву собор у Наумбургу, і орган, і музику, і Христа, але вони навіки зникли. Його хитало, гойдало, котило, ніби потрапляв у хвилі, які шпурляли його мертвим розбухлим тілом, і він відчував од того гірку приємність, а водночас і приреченість — здалося, йому ніколи не випливти з цього моря житейського, де пахне горілкою, ковбасою, компотом, дитячими люрами, де проявляється, як світлина на фотопапері, сіро-синє обличчя хлопчика з незбагненною хворобою, розширені очі, повні печалі й упокорення, і з тих очей починають витікати гарячими струмочками сльози. А довкола, у хвилях, гойдалися розкарячені павуки-медузи, павуки-пальці, павуки-почвари з людськими обличчями, які повзали по стінах, висіли в повітрі, величезні, повільні в рухах, із хрестом на спині, із холодними синіми очима.

— Ма, ма! — закричав хлопчик. — Павуки мені сняться!

— Надоїло! — голосно сказала жінка. — Пусти, я встану!

— Ну, что ти бузіш, Тань! — сказав здоровило. — Тіхо мнє будь!

— Пусти мене! — прошипіла люто жінка.

Станіслав розплющився. Горила звелася, фантастично велетенська, з розпатланим волоссям, виряченими очима, розтуленим ротом; жінка вигулькнула з-за нього, пішла і сіла навпроти лисого. В того на вустах почала розлазитися тонка, гадюча всмішка.

— Ситуаційка! — сказав він і знову перетворився в дерев’яну скульптуру.

— Дура ти, Танька, дура! — сказав здоровань, чухаючи розпатлане волосся. — Ну ж, дура! Дура набітая! Тьфу!

І він раптом почав роздягатися. Скинув сорочку, під якою не було майки, а тільки драглиста, біла, якої, здається, ніколи не торкалося сонце, маса тіла, скинув штани й залишивсь у маленьких тісних брудних плавках, з яких випиналося гігантське його природження. Станіслав побачив, що жінка дивиться на нього із несвітським жахом, що лисий навпроти неї також повернув голову і на його вустах лежала тонка гадючка усміху, але це мигнуло лишень на мент, бо важкі розлізлі тілеса заповнили весь проміжок між полицями.

— Ох і дура ти, дура, Танька! — пробурмотів знову здоровань і поліз на горішнє ложе, матиляючи перед Станіславовими очима босими, оброслими рудою поростю, ногами. Вгорі глухо гупнуло, аж затремтіла вся перегородка, щось там заплямкало, знову сказало: «Дура!» і густо засопіло.

— Мамо, йди до мене! — сказало крізь сон хлопченя. — Павук уже пішов і не їсть мене!..

Але жінка не рухнулася. Тоді з другої полиці, де спав миршавий, звісилася розкучмлена голова і тривожно спитала:

— Вітька! Ти міня нє бросіл?

— Нє бросіл! Спі! — буркнув здоровило, — Ну і дура набі-тая! Дура! Ех!

Жінка прилягла на покладених на столика руках і заспокоїлася. Лисий навпроти все ще по-гадючому всміхався.

— Ситуаційка! — сказав він.

— Заклиньтесь, дядьку! — сказала невдоволено жінка.

Чоловік розтулив здивовано рота, і той рот став ніби у вампіра, очі блиснули — і знову перетворивсь у дерев’яну скульптуру.

Станіслав зиркнув на годинника, була третя година ночі. О сьомій поїзд мав прибути в його рідне місто. Ліг на спину, полиця над ним хиталася і рипіла — здоровань перевертався з боку на бік. Станіславові здалося, що зараз та полиця зірветься і впаде просто на нього; він заплющився і поплив у ніч, власне, у розгойдані хвилі, з яких де-не-де витиналися напівзатоплені собори — суміш романського стилю з готичним та ренесансним. Грав орган, здалося, що та музика — туман, що спадає з неба і розстеляється пасмами, сірий, із червоними і жовтими клубенями круглястих і прямокутних форм, від яких виходило зеленкувато-жовте сяйво, і від того сяйва все стало привидно-нереальним: тіні людей, Христос, якого обсіли діти, по двоє на кожній руці, по одному на плечах, одне вчепилося ручками за шию і висіло, бовтаючи ногами, а трете сиділо на голові, схрестивши по-турецькому ноги. Ще двоє причепилися до його ніг, на кожну ногу по дитині, стоючи ніжками на його сандалі. Христос ішов морем, з якого витиналися напівзатоплені готично-романсько-ренесансні храми, ішов через круглясті та прямокутні клубені, що сяяли, і всміхався печально. І від його усмішки струмувало найяскравіше світло, бо усмішка була не тільки печальна, але й вибачлива, адже ніс він на цю землю мир.