Валерій Шевчук - Привид мертвого дому. Роман-квінтет

— Пах! Пах! — І качур з качкою раптом спіткнулись у своєму льоті, крикнули горлово, ніби ворони, і, зрізавшись, впали в болото. Тоді Макс провів рукою по обличчі й заплакав, а може, засміявся — хто його зна. Він зняв з лиця павутину, якої набрався й блукаючи по луках, і надовго задумався. Ще потім зірвав намета і кинув його у вогонь. Рушив туди, де валялися майже розкладені й розсипані на тирсу й папір манекени, але їх кидати у вогонь не став. Тільки уклякнув біля них і помолився за упокій душі всіх, хто страждав і болів у цьому світі. Потім Макс ліг біля тих манекенів і заплющив очі…

Я повернувся в хату під вечір. У сусідньому обійсті було порожньо, зникли столи, зникли й люди. Біля хвіртки стояла моя жінка й тривожно мене виглядала. Побачивши мене, відчинила хвіртку й швидко пішла назустріч.

— Уже почала турбуватися, — сказала вона.

— Все гаразд, — мовив я. — Тільки жахливо втомився.

— Де ти був?

— У лугах, — мовив я. — Мене спекло сонце і заїли ґедзі.

— Щось сталося? — обережно спитала Марія.

— Можливо, — сказав я, всміхнувшись. — Переступав рубіж…

Кинула на мене оком. Очевидно, ця фраза не звучала як нормальна! Тоді я вирішив їй трохи роз’яснити.

— Бачиш, люба, — мовив як до дитини, — людина весь час доходить якихось рубежів. І тоді вона стає… ну ніби старша на цілий щабель. Дитинство, юність і так далі… По-моєму, це нормальні речі, — довершив я.

— Ти відчув себе старим? — спитала вона.

— Ні, відчув себе немолодим.

— Все в тебе гаразд?

— Цілком, — сказав я. — Тільки спікся сонцем і заїли ґедзі…

— Іди повечеряєш, — запросила мене жінка.

Я покірно пішов, відчуваючи на плечах брилу сьогоднішнього дня…

Вночі знову були буря і дощ. Спалахували блискавки, гримів грім. Ми лежали, міцно обійнявшись, і слухали, як тривожно лопотить злива. Потім настала тиша. Я повільно встав і вийшов надвір.

І раптом уразився з неба, яке побачив. Воно було мирне, вмите і засипане міріадами зір. І вдруге я почув у собі чи до себе поклик — здалося, що коли б підстрибнув, легко знявся б у повітря. Мене обійняв чудний настрій: тривога, розчулення, біль і щастя. Руки міцно схопилися за ветху загорожу, а в розхилене серце вплив прохолодний струмінь ночі. Загус там у маленьку чорну кульку й затремтів, розіславши по тілові порцію оновленої крові.

Я стояв серед двору, закинувши до неба обличчя й молився його нескінченній, позачасовій глибині, вперше збагнувши, що це і є Бог. І фізично відчув, що він входить у мене, а я маю щастя йому улягати. Я любив його і жахався.

1990 р.

Київ — Конча-Озерна

У вагоні було душно. Ніколи не використовував пільгових можливостей роздобути ліпшого квитка, їздив як усі — брав їх у касах попереднього продажу. Не зумів узяти ні купейного, ні м’якого, тільки плацкарт — Станіслав трохи жахнувся такої поїздки; зрештою, не зле йому часом побувати, як-то кажуть, «у гущі народу». З таким сентиментальним передзавзяттям він і сів до поїзда й відразу ж задихнувся від несвіжого духу в вагоні. У подорожні йому трапилася молода жінка з дитиною — печальнозорим, тихим хлопчиком, обличчя якого висвічувалось нездоровою синявістю, і двоє робітників: росіян, також молодих, але один був високий і здоровенний, а другий малий і миршавий. Цілий вечір вони пили горілку, запрошуючи до трапези жінку, — не Станіслава; він, зрештою, був задоволений, що його не турбували, може, завідчужено себе вів, а може, відчували, що він людина іншого світу. Мало сидів у купейній перегородці, а стояв здебільшого в тамбурі, де палив люльку. Тютюн мав запашний, тож курці коротко на нього позирали — очевидно, й тут він поміж людей виділявся. Між іншим, почув історію про хлопчика, яку розповіла напівп’яному здоровилу жінка (миршавий тоді вже «наклюкався», сидів на лавочці, тримаючись за неї обома руками, вирячував очі і, здається, вже нічого не тямив). Хлопчика мати возила на операцію, бо в нього якась особлива хвороба, жінка її назвала, але Станіслав у хворобах мало тямив; на перешкоді стала бюрократична тяганина, тож дитину до лікарні не поклали, через що вони знову повертаються, аби роздобути якісь необхідні довідки. Малий, слухаючи материну розповідь (говорила вона суржиком, але більш російським, як українським), тримав на вустах дорослу печальну всмішку; здається, він усвідомлював свій невеселий стан. Здобувши потрібні папери, сказала сумирно жінка, вони знову поїдуть до лікарні, хоч вона, жінка, вже надію покласти туди дитину втратила. Здоровань п’яно і голосно жінці співчував і навіть совав їй якісь гроші, але вона не взяла. Тоді наказав їй випити чарку, щоб «льогше на душе здєлалось», і жінка після церемоній послухалася — випила. За цей час напарник здоровила зовсім утратив тяму і почав умощуватися спати, щось невиразне варнякаючи, на долішній полиці. Здоровило йому спробував пояснити, що його місце на полиці горішній, але той уже хропів, звісивши нижню щелепу і закотивши під лоба очі, лишалися вони напіврозтулені.