Валерій Шевчук - Привид мертвого дому. Роман-квінтет

Якось мене запросила до себе випити компанія рибалок, я доєднався до них, але були вони такі тупо-примітивні, що могли говорити тільки про рибу й футбол.

— Чьо тут ходіш, паря? — спитав у мене один, очевидно задля цього запитання мене й запросили.

— А я тут сторож, — сказав спокійно.

— Да? — зацікавився другий. — А фінтовочка твоя гдє?

— Вдома, — сказав я.

— Ну, в примєр, я ловлю тут незаконно, — сказав перший, показуючи темні парадонтозні зуби. — Чьо мне сдєлаішь?

— Нічого, — сказав я. — Лови, мені шо?!

— Чяво ж лазать? — спитав перший, очі в нього світились, як у бика.

— Сторожовий вертоліт тут літає, — збрехав я, хоч вертольоти тут справді літали. — От і бачить, що я на роботі.

— Да, енто правда, — сказав другий. — Лєтаіть!

Відтоді вони не кликали мене до себе, а я не підходив до них — ми жили автономно. Я наливався по вінця сонцем, запахами трав, до запаморочення купався в озерах, а тоді брів у свою хату, щось там з’їдав і починав писати цю повість. Не завжди легко в мене виходило, інколи ручка завмирала і я падав на ліжко, відчуваючи в собі глуху порожнечу. Інколи засинав, і сни допомагали мені — я пригадував своє життя, отже, не так через яву, як через сни; тому, мабуть, таке й виходить це писання — клаптикова ковдра.

І все-таки в певний спосіб я нервував рибалок: знати, що побіч блукає сторож, створювало їм дискомфорт. Отож, щоб покінчити з цим дискомфортом, вони знову підкликали мене до себе. Я підійшов. Вони вгостили мене, я випив.

— Слиш, паря, — сказав перший. — Ми тібя понялі. Будєм давать налог.

— Який налог? — спитав я.

— Ну, тебє нужно жіть і нам. Кілограм рибкі тібє на рило — пойдьоть?

— Домовилися, — сказав я.

Тепер я мав майже щодня по кілограму риби, і вони заспокоїлись. Я смажив ту рибу, варив юшку, інколи заносив у подарунок старій бабі, яка сама жила в найближчому до мене сусідстві. Баба приймала рибу, руки в неї були покорчені, темні, спрацьовані, обличчя густо побите зморшками, рот беззубий — у віддяку на мої подарунки вона оповіщала мені про своє життя. І я жахався з того життя, бо то було й справді щось нечуване. Її старший брат був в українських повстанцях, його чекісти гнали майже голого, ще й босого в мороз, прив’язавши до коня, а коли він звалився, волочили, поки він Богу душу не віддав. Після того вони бавилися — стріляли в нього, мертвого. Батька вбили продзагонівці, бо не хотів віддавати хліба, щоб сім’я не згинула з голоду. В голод таки померла мати, сестри й німий її брат, а вона врятувалася тим, що її взяв для підстілки голова сільради — вона була молода, гарна. На початку війни її зґвалтував німець, і вона задушила своє дитя власними руками — не хотіла, щоб воно жило, бо всі з нього знущалися б. Коли ж кінчалася війна, вона пішла до міста щось продати, і її взяла, щоб підвезти, машина, повна солдат — це вже були наші, сказала баба. Вони зупинили машину в полі й колективно, разом із офіцером з неї поглумилися. Після того вона довго не могла оклигати, а дитину народила вже коли їй було під сорок — зробив це їй бригадир, рудий, як вогонь, і лютий, як вовк. Зараз той хлопець в армії — у «сундуках».

Розповідала про все неквапливим, рипучим голосом, у якому був спокій, який відчуває людина перед смертю, коли чекає її, і оця присутність смерті в цій занедбаній хаті й сприяла, мабуть, тому, що стара зовсім не соромилася про таке розповідати. І, порівнюючи все це з тим, що було в моєму житті, я відчував не тільки власну малість, а й нікчемність.

Але писати не припинив, бо це своєрідно ояснювало мої дні, бо саме це й гнало мене, порожнього, в луги чи в ліс, де тинявся, поки голова не починала паморочитись. А ще снилися мені якісь кошлаті мариська, снилися мені вовки в уніформах, які кидалися на людей, рвали їх зубами й пазурями і хмеліли від пролитої крові. Баба, оповівши свою історію до кінця, починала її спочатку, приоздоблюючи новими епізодами, які виринали в її майже потемнілому мозку, — і це життя було також ніби сон, але сон жахливіший мариськ. В її житті, очевидно, були не тільки ці темні хвилини, надто довге воно було, але пам’ятала вона тільки це, і тільки це збуджувало її пам’ять, а найстрашніший був спокій, з яким все оте оповідала.

І от одного разу, коли приніс їй рибу, яку мені акуратно видавали браконьєри, я побачив її оперту об стіну на лаві, затиснуту між стіною та столом, бо так вона любила сидіти, з розтуленим чорним ротом, біля якого крутилося кілька мух, і з осклілими розплющеними очима. Я довго дивився на неї, на цей образ жаху, який було послано мені для духовного одужання; на отих мух біля її рота — одна з них могла бути її душею; на цю хату, яку давно не білено, на піч чорну і на ріжках відбиту, на рогачі, закіптюжений, аж чорний баняк, на сімейні фотокартки, вставлені в одну велику раму, на образ Божий у кутку, Ісус Христос дивився на мене такими ж осклілими, як у баби, очима, і мені здалося, що Божі вуста печально всміхнулись, а може, скривилися до плачу. Я побіг до сусідньої хати, де жили дід та баба трохи молодші, — баба охнула й побігла до мертвої, а діду наказала оповістити інших, дід підморгнув мені і сказав: