Валерій Шевчук - Привид мертвого дому. Роман-квінтет

Ось чому я й почав списувати історію свого життя. Записується вона мені фрагментарно, бо я раптом відслонив для себе вельми просту істину: а його в мене й не було, того життя! Був, може, сон про життя, через це я й називаю цю книжку в підзаголовку «Історії зі сну». Але цю думку я хочу докладніше пояснити, бо одне — відчувати її глибоку істинність, а друге — викласти словами. Я не настільки наївний, щоб не відати: звісно, я не спав, а жив як усі люди, були в мене якісь події, з яких я виходив у той чи інший спосіб, щось зі мною траплялося, але більше — нічого не траплялось; якісь дні були яскравіші, але більше було неяскравих, утонулих у мороці часу без жодного сліду й відгуку. Ось у чому річ: життя я жив елементарне, як у мільйонів інших, а результат цього життя виявився якнайнікчемніший, тобто від усіх тих прожитих років лишилося тільки таке враження, яке лишається від сну. Ось чому я сказав, що життя — сон, не тому, що я його проспав, а що в мені (а в світі тим більше) залишилося враження від нього не більше, як від сну. І виявився дивовижний парадокс: утікаючи від жінки, родини, роботи, суспільства, обов’язків, приятелів, знайомих, я залюбки поринав у цілковите ніщо, і це ніщо ставало для мене, мов нірвана. Коли ж мене було спіймано на вудку світу, тобто коли я проковтнув гачка, я раптом злякався того «ніщо» й почав шукати у своєму житті цінностей. Але цінностей у ньому не було аніяких, і всі оці фрагментарні записи, що я тут хаотично зібрав, — це тільки один великий сон життя, уламки, що незвідь-чому не втонули (принаймні для мене) в житейському морі, та їхня ціна — як в уламків корабля, що їх мотають хвилі океану, — вони кораблем уже ніколи не стануть. І це мене раптом жахнуло. Ні, це писання не є сповіддю — це тільки спроба зафіксувати те, що в мені залишилося від мене самого, власне, від того сну, яким є наше життя. Того увіч небагато: кілька візійних видив дитинства та юності, кілька близьких до еротичної сфери історій, тобто майже все — зі стосунків чоловіка з жінкою — так, ніби нас послано в цей світ для вічного і одноманітно-безконечного змагання із протилежною статтю; зрештою, чи не від цього зіткнення протилежно заряджених частин і створюється енергія, яка живить життя. Хай, може, так, але мене це не задовольняє: мусить бути в житті людини вища, духовна мета, і ця мета не те саме, що цікавитися мистецтвом, читати книги — щось я мусив у цьому світі залишити. Але біда моя в тому, що відчуваю цю потребу, та не вмію її ввібрати в належну форму, тому й повабило мене так нагло у себе оте «ніщо», бо віддатися йому, тому «ніщо», здавалося мені — це теж духовна мета, принаймні так вважали ченці, які також у відреченні від світу бачили духовну вивищеність. Різниця між мною і ними в тому, що вони наділяли «ніщо» божественним змістом, я ж дитина цинічної епохи, котра духовне перетворила в непотрібне, а заміщати його тими сурогатами, якими заміщали його мої колежанки по роботі, я задорослий.

Отже, я знову опинився на вихідних позиціях, тобто в себе вдома, жінка ставиться до мене, як до хворого, притому психічно хворого, я трохи їй у цьому підіграю — мені самому часом стає цікаво: чи вдасться їй запроторити мене до психушки? Вчора ввечері, коли я вперше вирішив подивитися теленовини, вона мені тих новин подивитися не дала, бо, незважаючи на присутність дочки, повела першу супроти мене атаку:

— Рада, що ти поправляєшся, — сказала, дивлячись на мене з належною ласкою, на яку була спроможна.

Я змовчав. Коли їй так хочеться вважати, то й хай — мені до цього діла мало. Але вона, перш ніж почати цю розмову, певне, докладно її обміркувала.

— Знаєш, я розумію твій страх перед офіційною медициною, там справді коновали. А що, коли ми покажемося лікареві з кооперативу, є серед них висококваліфіковані психотерапевти.

— Покажись, — згоджуюся я. — Нічого не маю проти.

Моя жінка червоніє. Дочка дивиться широко розплющеними очима: мабуть, цікаво, коли твій батько псих.

— Не про мене йдеться, а про тебе, — терпляче, як дитині, роз’яснює жінка.

— По-моєму, ти сказала «ми покажемося», отже, ми разом мали показатися: мені показуватися нічого, а ти — будь-ласка, — з убивчою (як на мене) логікою кажу я, притому (як на мене) настільки популярно, що це й моя жінка без особливої напруги може зрозуміти. Але в Марії ані тіні усмішки на обличчі — воно ніби маска.

— Вважаєш, те, що з тобою діялось (я оцінив її делікатність, вона не сказала «ти вичворяв», а «з тобою діялось» — мерсі, мадам), — мовила жінка, — не потребує лікарської перевірки?