Валерій Шевчук - Привид мертвого дому. Роман-квінтет

— У цього птаха, Максе, не стріляй, — сказав уголос і повернувся на інший бік, хоч напевне знав: сон його закінчився, зараз він розплющить очі, в кімнату зайде Марія, щоб поцілувати його, а він уже не корчитиме з себе ідіота — немає в нього для того анітрохи сили.

Отже, я був виловлений із нетрів світового океану, де виконував ролю ожилого манекена, а читачеві стовідсотково-нормальному, любителям раціонального мислення, а не образного, хочу сказати: не тіштеся, що ваша роль у житті більша за мою, — всі ми в цьому світі приречені на ніщо. Не знаю, чим різниться від манекена жива манекенниця, хіба тим, що їсть, п’є і залишки того добра, ретельно перетравлені шлунком, викидає геть. Зрештою, то ідеал будь-якого суспільства, особливо утилітарного: поперетворювати своїх людей у такі-от манекени, тобто ґвинтики всесвітньої машини, які виконують свої функції, доки не спрацюються і не зносяться. Я, очевидно, слабкий ґвинтик тієї машини, от і спробував од неї втекти чи з неї випасти. Я чудово знаю, що нормальні люди так не чинять, нормальні люди тим і нормальні, що вміють покорятись і вправляти себе в колесо світу.

Можу розказати, як це сталося, що я втік був із дому. Річ у тім, що я, як писала Леся Українка, «втомився життям щоденним», власне, раптом пронизливо усвідомив, що воно таке. З якогось часу став відчувати, що в моєму зорі починають відмирати якісь частки світу, які доти мене не просто тішили, а, так би мовити, підживляли. Наприклад, краєвид із балкона на Солом’янські горби, або видний звідсіля Володимирський собор, або кілька хвилин вечірнього часу, коли сонце пробивається між будинків та дерев і якось так химерно насилає проміння, що висяює з дерев тільки одне і те одне раптом постає в позолоті, ніби на нього одного осінь найшла. Або ж як мене хвилював тихий захват, коли після грози, якраз під вечір, західна половина неба звільнялася від хмар і землю заливало міражне світло, хоч скрізь іще хлющить дощ, і постає серед неба веселка, як чудовий стовп, котрий кличе вірити у святість і правдивість релігійних легенд, — таких речей є багато, саме вони й допомагають нам жити, хоч живемо ми таки в ідіотичному світі. Власне, не живемо, а мусимо жити.

І от усе це раптом перестає спрацьовувати, все це мертвіє, а може, мертвіє моя здатність сприймати красу. Коли ж так, то все робиться нецікаве, стерте, нудне, саме нудне чи точніше — нудке. І от там, де раніше хвилювався, бачачи красу, тепер виникає нудке почуття, береш навіть у руки книжку, яка тебе неодмінно мала б захопити, і віджбурюєш її геть, бо в душі з’являється оте нудке. Дивишся кіно — те саме, ідеш у театр, а там те ж саме, і все навкруги те саме, слухаєш музику — і знову в душі оте нудке, говориш з людиною, яка завжди була тобі цікава й симпатична, — і в душі нудке, навіть на гарну дівчину дивлячись, відчуваєш те саме, особливо, коли вона розтулить рота і прорече кілька курячих банальностей.

«Красуням треба народжуватися німими», — любив я жартувати свого часу, а зараз думаю, що це не жарт, а свята правда. Одне слово, я став у житті ніби куля, яка вже не може зачепитися за жодну з житейських галузок. Я припинив зі своєю жінкою статеве співжиття, стосунки наші стали напружені, я перестав зважати на свою дочку, і вона все далі й далі від мене віддалялась. Отож я й придумав цілком ідіотичну історію, що жінка мене зраджує з моїм приятелем, бо треба ж було, чорт забирай, щоб вони якось пояснили мою поведінку. Звісно, я придурювався, що не пізнаю своєї жінки, коли вона виловила мене з міських нетрів, що вона приймає мене за когось іншого, але це правильно тільки до певної міри: довголітнє співжиття з особою іншої статі, з людиною чужою тобі кровно й духовно, завжди породжує безліч психологічних чи психопатологічних проблем, неузгодженості, невдоволення і, по-моєму, також антиприродне, хоч сама природа суперечить тут собі — вона витворила безліч передумов, щоб з’явити імітацію такої природності. Складність була ще в тому, що я, розігруючи з себе манекена, котрий ожив у вітрині, поступово починав і сам вірити власній легенді й надто вже нею переймався, часом аж так, що й справді тратив межу між реальним і нереальним. Так, у всіх моїх почуттях таки було щось ненормальне, а може, все простіше: мої шрубики, якими я чіплявся за колесо світового маховика, стерлись, і я почав рухатися вхолосту.

Я втік, а тепер мене зловлено. Міг би посимулювати трохи, підіграти жінці, бо вона таки вважає, що в мене був психічний стрес (а може, й був), що мені треба перевіритись у психіатра, ну просто для того, щоб спільно порадитись, як мені бути далі, може, лікар якісь таблетки випише (о дивна і вічна віра в таблетки! — правда, останнім часом і вона починає руйнуватися, через що жінки й кинулись у лікувальну містику). Мені дивно було все те слухати, бо, відверто кажучи, не зовсім розумів власну жінку: коли я псих, то якого біса вона виловлювала мене в нетрях міста, чи не для того, щоб запроторити мене в психіатричну лікарню; я ж був певний на сто відсотків, що коли туди потраплю, то напевне стану справжнім психом. Але в мене поки що голова працює цілком нормально, мислю я також цілком логічно, хіба більше став схильний до фантазувань, збільшилася візійність снів та й мислити став візійно. Але так мислить кожен митець, отже кожен митець — псих?