Валерій Шевчук - Привид мертвого дому. Роман-квінтет

Її ж версія, цієї жінки, що лежить роздягнена біля мене, була, здається, така, наскільки мені вдалося її зрозуміти: її чоловік, Максиміліан Костюк, втратив реальні орієнтири життя, почав вести себе дивно, а може, й справді психічно захворів. Він, боячись і хвороби своєї, і своїх непередбачених дій, і божевільні, куди його напевне запроторили б, покинув цей дім і пропав безвісти, очевидно, ще й приревнувавши жінку до приятеля їхнього дому; зрештою, не хотів тим двом ставати на заваді, притому ревність його була, — як сказала жінка, і це, очевидно, так, — безосновна. Жінці вдалося чоловіка відшукати й привести щасливо додому, вона хоче примусити його лікуватися чи принаймні, здобути статус інвалідності, щоб діставати пенсію (для жінок з їхньою наддріб’язковою практичністю це може бути аргумент). Він же, знайдений її чоловік, корчить із себе вар’ята, а може, тим вар’ятом насправді є — в глибині душі вона цілком може сумніватися в чоловіковій хворобі й припускає, ще він усі ті комедії елементарно-таки розігрує.

— Давай вставати, — заворушилася жінка, бо й вона потрапила в якусь задуму чи заціпеніння. — Через годину-півтори прийде Віра — будь із нею лагідний.

— А хіба я з нею не був лагідний?

— Таке в мене враження, — сказала жінка, встаючи, — що ти й справді багато чого позабував.

Вона відкинула пледа, щоб устати, але я її затримав.

— Почекай, подивлюся на тебе, — попросив.

Жінка знову лягла й заплющила очі. Я дивився з якоюсь особливою пожадливістю на її тіло, трохи розплиле, вже й справді немолоде, але світилося воно до мене таки знайомим вогнем. Я почав легко обціловувати його, проводив вустами, вдихав його аромат, жінка розплющилася й знову заклично до мене блимнула, щоки її гарно зрожевіли. Мені хотілося застогнати, і я застогнав, і знову поринув у її глибину, і знову ми відчули спільний ритм, гарячі руки обхопили мене за шию, погладжували мені спину, гарячі губи шукали губ моїх, а нутро її все більше й більше мене розпікало. Зрештою, вона застогнала, а з нею і я, і ми завмерли майже злиті в одно — не було між нами й міліметра роздільної площини.

Потім вона вдягалась, а я дивився на неї розверстими очима. Ні, була вона мені незнайома. Широкі стегна, звислі груди з широкими темними пипками, чимала родима пляма на животі — така собі жінка під сорок.

— Я й справді багато чого призабув, — сказав. — Маєш мені допомогти пригадати. Бо тільки коли пригадаю, зможу по-справжньому до тебе повернутися. Щось зі мною приключилось…

— Захворів, — м’яко сказала жінка, натягаючи на себе сорочку. — Я тобі допоможу. Це навіть добре, що ти багато чого забув. Я б воліла, щоб ти дещо й забув.

— Маєш на увазі Михайла? — спитав я.

— І Михайла. І всю твою дурну ревність. І всі твої підозри, що Віра не твоя дочка, а Михайлова. І своє бажання стати манекеном.

— Бажання стати манекеном? — здивовано перепитав я.

— Ну так. Через це я й хотіла, щоб ти показався лікареві, — жінка застібала ґудзики на халаті.

— А чому ти не на роботі?

— Бо сьогодні субота. Завтра я теж буду вдома. Хочеш, підемо всі разом, як раніше, в кіно, в ліс чи, може, просто погуляємо. А з неділі, коли ти не проти, підемо до лікаря. Тебе підремонтують, і знову заживемо, як колись… Може поспиш? У мене ще не готовий обід.

Підійшла до мене й поцілувала, і я відув, що вуста її холодні, а мої гіркі. І мені раптом захотілося розплакатися, бо, здається, реальнішою була не моя, а її версія; здається, вся ця казка про манекена була придумана моїм хворим мозком, а насправді я — зболений чоловік, якого вибило з колії і який полетів кумельгом у прірву, від чого все в його голові поперекручувалося й поперемішувалося. І тільки тепер надходить просвітлення, тільки тепер я виходжу із прірви, вибредаю з неї, як із чорної, нафтяної води, і світ перед моїми очима запалює світло крайнеба, і я дивлюся на те світло й тихо плачу, бо я таки й справді ніби народився вдруге, ніби вдруге виходжу з небуття. І так мені від того смутно-радісно, так мені від того тужно-весело, що я боюся собі признатись: оте небо на небокраї засвітилося недаремно.

І Макс заснув, і знову ніби йшов через болото, ноги западали у твань по коліна й вище — був озутий у високі мисливські чоботи, а в руках тримав рушницю. Відчував, що все йому в цьому світі остогидло: і луг, по якому щойно ступав, і пташки, що голосно виспівували, і те, що він знає, куди йде, і що зараз у небі з’являться качки: качур попереду, а качка — трохи відставши і збоку. Знав, що пальне у них, але неодмінно не влучить, і це знову дасть поживу для кпинів та дорікань Мари, бо він у цьому світі виявився ні до чого не здатний, не здатний навіть запліднити власну жінку, і це зробив замість нього їхній приятель, що він не здатний заробити їм на прожиття, їжу, меблі, одежу, а рушницю тримає тільки для того, щоб колись застукати Михайла й Марію в їхній криївці (щоразу вони знаходили нову й нову) і в черговий раз випустити в них набої з обох стволів рушниці. Потім він прокинеться, але його життя не стане від того реальніше, бо він уже давно перестав розрізняти: де йому мариться, а що дійсне, чи те, що переживає вві сні, чи у несні, і де межа між сном і несном, і чому все зі сну обов’язково переходить у несон, і де він справжніший: чи в образі справжнього Макса Костюка, чи в образі ожилого міанекена? Але поки що він справді спав, тобто брів через болото й брів, а коли з’являлися в нього над головою качки, стріляв і навіть не дивився, чи поцілив, бо не міг поцілити. Вибредав на острівці в надїі, що побачить тих двох, і тримав для них припасені набої, але всі острівці цього разу виявилися порожні, тільки на одному він знайшов покинутого намета, а біля нього потолочену траву — тут посельці намету, певне, влаштовували любовні гри; біля намету лежала скинута одежа: окремо чоловіча й окремо жіноча, він копирснув її брудним з болота чоботом — вона давно перетліла. Трохи віддалік лежали побиті й розмочені жіночий і чоловічий манекени, дощі майже розмили їх, змили намальовані очі й вуста, розмили носи із пап’є-маше і висипану тирсу. Макс заклав у рушницю набої, але не вистрелив, тільки сів біля тих двох і заплакав. І саме тоді, коли він плакав, заспівав соловей, і той соловей бив і хльостав його хвору, ніжну й тонку душу, і той соловей пригадав йому набитий людьми тролейбус і те, як він їхав у ньому з юною й кучерявою дівчиною, і дівчина притислася до нього так близько, що він уперше зрозумів, яке це щастя, коли два тіла живуть в одному. І той-таки соловей нагадав йому й другу картину: стоїть серед кімнати хлопець, заплющив очі, спустив уздовж тіла руки й уявляє, що він манекен, а світу навколо нема, а є тільки болісне відчуття власної присутності в світі, і є ще звуки, які теж можна погасити, заткнувши вуха, і є запахи, які можна погасити, переставши дихати. І він раптом злякався, бо коли б це сталося, доведеться знову повернутись у світ манекенів, а може, навіки залишитися на цьому острівці тиші, де дощі от-от до решти розмиють розтрощену парочку, а соловей-розбійник уб’є в ньому останню надію розібратись у собі й останню надію повернутись у той набитий людьми тролейбус, де він, хоч і не зустріне юної й кучерявої чарівниці (та вже давно не існує в цьому світі, як не існує і він тодішній), зате зустріне іншу жінку, котра так само зветься Марією, і вона принаймні захоче йому допомогти, принаймні, постарається це зробити,