Валерій Шевчук - Привид мертвого дому. Роман-квінтет

— Ну, пересердився трохи, переколотився, — сказала жінка, — але щоб іти з дому… Вертайся, прошу тебе! — в її голосі почулися істеричні нотки, — і не муч мене, будь ласка!

Я озирнувся, на нас уже зглядалися. Ця жінка зараз учинить мені скандал, хоч я, здається, й справді ніколи її раніше не бачив і ніколи не знав.

— Що ви від мене хочете? — спитав я, знижуючи голос і все ще оглядаючись.

— Хочу, щоб ти покинув свої фокуси і йшов додому. Годі мучити себе й мене.

Виходило якесь казна-що. Вона увіч приймала мене за свого чоловіка, з яким у неї вийшла якась історія — от він од неї й пішов. Виходило, отже, так, що я мав змогу знайти собі дім і родину, тобто якесь місце під сонцем, власне, замістити у цьому світі якогось невідомого мені двійника. Той двійник десь від цієї жінки забіг (я почав натужно пригадувати: когось я ще знав такого, що забіг од своєї жінки, — ні, не міг згадати), але вона не помічає різниці між ним і мною. Зрештою, що я трачу від того, що піду з нею? Принаймні вона мене нагодує, а я збережу ті два карбованці, які в мене ще залишалися від троячки, котру всунув мені Коржаковський — утекти від неї можу завжди. Водночас я відчував до цієї жінки і якусь нехіть. Може, тому, що в моєму серці й досі лишився невитравлений образ жінки іншої, тієї, яка й досі стоїть у вітрині разом зі своїм Михайлом і якій ніякогісінького діла немає до того, що моє серце повне до неї любовної туги.

— Це Сеня мене продав? — спитав я в жінки.

— Справді продав, — смутно сказала вона. — Двадцятьп’ятку у мене видер.

— Але ж, Маріє, — несподівано для самого себе сказав я, а ще й називаючи її на ймення, — не знаю, навіщо я тобі потрібний? Ти ж хотіла, щоб я пішов.

— Дурне собі в голову вклав, — сказала жінка (чи ж справді вона зветься Марією — це ім’я просто вистрілило з мене, незалежно від моєї волі). — Ходімо додому, і все буде гаразд…

Моя навздогад кинута фраза потрапила в ціль. Мною навздогад ужите ім’я (власне, не навздогад, а так звали ту жінку зі сну і ту, що стояла манекеном у вітрині) не викликало в неї заперечення — я був уражений. Тоді мені в голові почало щось мерещитися, ніби розрідився туман, яким було все в мене покрите; ні, не пізнав я цієї жінки, бо таки не знав її, а замерехтіло мені в голові якесь бозна-де видобуте знання про так званих інкубів — нереальну силу в людській подобі (темну, світлу — хто як подивиться), яка приходить до самотніх жінок в образі їхніх зниклих чоловіків. Отож я, здається, й був отаким інкубом, і поки ми йшли до тролейбусу — вона при цьому невмовкно-радісно торохкотіла: рада була, що я з нею таки пішов, — я міркував саме про це. Бо й ота фраза, кинута навздогад, те, що я, виявляється, знав ім’я цієї жінки, — це також можна було пояснити: інкуб має проникальні здатності, принаймні такі прості, як елементарне проникнення в минуле істоти, з якою він входить у зв’язок, отже, йому нічого не варто довідатися про ім’я цієї істоти і про те, що вона таки була винувата, коли її чоловік, отой Максиміліан Костюк, од неї забіг. І коли я про те думав, мій голос буркітливо говорив:

— Не знаю, навіщо тобі треба, щоб я повертався, Маріє! Розбитого горщика скільки не клей, води в ньому не вдержиш, і ти сама про це добре знаєш. Що ти хочеш?

— Нічого не хочу, — сказала вона, притискаючись до мене гарячим тілом, тримала-бо мене під руку. — Прийдемо додому, тоді й поговоримо. А може, й не треба нічого говорити — хочу, щоб ти повернувся й був біля нас.

— Повернувся, і що? — все ще холодно спитав я.

— Жити будемо як раніше, — сказала Марія. — Душа в душу.

— А Михайло? — спитав я, затамовуючи подих, і цю фразу кинув навздогад.

— Ну, що ти взявся до цього Михайла? — сказала трохи сердито, а трохи й підхлібно, увіч до мене лестячись, Марія. — Дурне собі в голову вклав — нічого в мене з ним не було. Ну, провів мене з роботи, бо пізно було, я сама його попросила.

Відчував, що вона говорить неправду, але пам’ять моя й тепер була порожня, хіба розказати їй про те, що я уві сні зайшов у квартиру і побачив їх на ліжкові? Чи про те, як я розстріляв їх із мисливської рушниці на острівці серед боліт? Ні, я тоді виглядав би цілком божевільним у її очах.

Під’їхав одинадцятий тролейбус, ми сіли на нього, людей було багато, і Марія тісно до мене притулилася. Кидала до мене боязливими, лагідними поглядами, і я раптом згадав казна-як віддалені часи; Михайло потелефонував мені, коли я казився від самотності, й запросив до себе, сказавши, що буде в нього самотня й гарна дівчина, і та самотня гарна дівчина справді на тій вечірці була, і вона мені страшенно сподобалася, були в неї величезні очі й чудове кучеряве волосся, недбало розсипане по всій голові, й червоні, нафарбовані губенята, і ми їхали в тролейбусі, коли я проводжав її додому, людей виявилося багато, і ми були стиснуті зусібіч, ми злилися в одне тіло, і так вабило нас одне до одного, і так нестерпно хотілося нам бути разом, що згодом вона прийшла в мої сни, а я в її, і от у тому тролейбусі нас приклеїло одне до одного, і ми перестали бути просто знайомими, людьми, котрі щойно один одного взнали, — ми були вже близькі, відчули раптовий і нестримний поклик юних тіл, які аж стогнали, так прагли поєднатись, і я збагнув, що кохаю ці величезні очі, кучеряву голівку й нафарбовані губенята.