Валерій Шевчук - Привид мертвого дому. Роман-квінтет

— Я казала цим ледаркам, твоїм тіточкам, що треба було б все прибрати й вичистити, — сказала невдоволено тітка Настуся. — Але ти так раптово приїхав!

— Випало кілька вільних днів, — сказав Станіслав.

— Дякуємо, що не забуваєш, — підтисла губки тітка Людя. — І не погорджуєш нами, вбогими.

У тілі відчувалася втома. Від недоспаної ночі; від бридкої сцени у вагоні; від порожнечі, що з’являлася останнім часом і від якої тікав; від небажання працювати — це також з’явилося останнім часом, від частого спілкування з різними людьми. Отже, там далеко, звідки почав цю дорогу, у нього не все було гаразд. Тепер оте «далеко» постало, мов сіра заслона чи густо засаджена меблями та книжками кімната. До речі, жінки, з якими сходився, довго при ньому не затримувалися, мабуть, тому, що одружуватися не бажав, та й швидко починав відчувати від їхньої присутності утяження. Вони покидали його, обдираючи як липку, через це його кімната була незатишна. Там часто влаштовувалися гулянки, і ті жінки, що на короткий час у нього поселялися, були від тих гулянок. Коли ж відчував утяження, віддавав усі гроші, які мав, і спроваджував, бо не ставало чим дихати. Вони йому заважали, бо хотіли омежити його волю, отже, взяти під свого каблука. Компанії, випивки, жінки — все це розладнювало, але жити так мусив, інакше порожнеча прийшла б ще більша. А йому треба було попри все втримувати творчу форму, попри все треба бути «на зводі», хоч добре знав, що це має досягатись не в такий спосіб. Ось чому зірвався і кинувся сюди. «В погоні за сентиментами юності», — сказав сам собі. Банально це? Безсумнівно, але саме банальних речей людина найбільш потребує. «Ну от я й тут, — подумав він, — у світі прив’ядання й руїни ще більшої, як у мені. Світі старих жінок і ветхого дому».

Дім і справді був старий. Поколупаний і давно не білений, із відвислим на стінах тиньком. Зараз має відбутися третій акт зустрічі з тітоньками — роздача подарунків. Знав, що тітки подарунків од нього чекають і що найбільший їм інтерес від його приїздів саме в цих подарунках. А оскільки родич був знаменитий, подарунки мали бути дорогі, причому такі, щоб нікого не образити, тобто аби жодна не вважала себе обділеною. Та цей великий акт буде трохи згодом, як індивідуальне дійство з кожною, зараз він мав роздати кожній по коробці найдорожчих цукерок, але не таких, які привозив минулого разу. Це відбудеться прилюдно, кожну ж він обдарує, щоб не бачили інші. Саме подарунки і вміщались у двох валізах, які було видобуто з багажника таксі і які ще й досі стояли біля хвіртки.

Роззирнувся по вулиці: і ця була густо заросла деревами, а в проймі, як і в тій, привокзальній, синьо цвіло тремтливе від сонця повітря. Ішла до колонки напрочуд струнка молода жінка чи дівчина, спокійно похитуючи клубами, й озиралася вряди-годи до них. Станіславові перехопило подиха; здалося, то була та єдина, яку він колись кохав. Але не міг не розуміти облуди: та, яку він колись кохав, прозаїчно вийшла заміж за його приятеля; сталося це, до речі, в цьому-таки місті безліч років тому; отже, та, в яку колись був закоханий, мала б бути його ровесницею, а ця така молода! Легенько завинулася голова; нічого дивного, адже відбув безсонну ніч, а жінка чи дівчина, котра йшла до колонки, раптом спрозоріла і розчинилася, ніби створена з диму. Стис штахетину хвіртки, на мить йому стало недобре.

Отямився: де це він? Перед ним лежало знайоме подвір’я, коло порога — відро із засунутим туди віником, а доріжка від хвіртки до входу в дім прометена. Тітоньки стояли всі разом біля вхідних дверей і дивилися на нього широкими очима, ніби позавмирали, ніби дивна горорізьба на обдертому тлі дому; ага, збагнув він, вони чекають подарунків, а він чогось стоїть на вулиці і, як вар’ят, розглядається. Схопив валізи й потяг їх до дому; тітоньки сколихнулися, заґелґали і юрбою рушили в хату.

У цей час і вдарив із хмари дощ, власне злива; на нього впала прямовисна стіна води, і він, вирячивши очі, побіг разом з обома валізами. І хоча відстань од хвіртки до будинку була невелика, промок миттю до рубчика. Тітоньки стояли, згрудившись під ґанком, охали й гукали щось до нього тонкими голосами, а він відчував, що з ним казна-що чиниться, що він може розлитися тут, перед ґанком, у чорну калюжу, бо зводянів цілком. Тоді зупинився, опустив валізи і засміявся. І тітоньки раптом зареготали й собі: одна грубше, друга тонше, третя ще тонше, і він здивовано збагнув, що той сміх укладається в неймовірно чудну гаму, адже тітоньок було сім.