Петер Хьоґ - Тиша

— У нас нічого не вийде, — сказала вона, — скоро я захочу дітей, і собаку, суку, і вогонь у каміні, і коли-небудь мені знадобиться, аби хтось підійшов до мене й вимкнув слуховий апарат і сказав, що краще я все одно вже не чутиму.

Він встав і одягнувся. Вона провела його до дверей, вона рухалася невимушено, коли була гола і коли була одягнена, і взагалі — все життя.

— Якщо вже ти в щось віриш, чи не міг би ти помолитися, щоб нам допомогли?

— Не можна ні про що просити, — пояснив він. — В усякому разі, просити, щоб дали інші ноти. Тільки про те, щоб зіграти якнайкраще ті, що в тебе є.

Це була гідна прощальна репліка, що супроводжувала ефектний вихід зі сцени, і зі сльозами на очах він подався в ніч — усе це нагадувало арію зі сцени прощання Вотана з Брунґільдою. Потім настав другий день, і він виявив, що, одного разу виникнувши, любов не тане зі сходом сонця й падінням завіси, ні, вона триває. Тепер уже минуло двадцять років, і деяким чином радість від того, що існує Соня, і смуток від того, що далі між ними нічого не може бути, не ослабли.

Він поклав руки на карту міста, що лежала перед ним.

— Я завжди щось шукав, — сказав він.

— У неї це є?

Він похитав головою.

— Їй дев’ять років. Але вона щось знає. Про те, де це можна знайти.

Вона більше ні про що не запитувала. Підсунула до себе один з телефонів, дала йому навушники, щоб він міг слухати разом з нею. Дістала із шухляди купку зелених книжок.

— Довідники Мострупа, нам потрібен Копенгагенський амт.

Вона гортала довідник і записувала, говорячи по телефону. Всередині кола на плані виявилися два інтернати.

— Ми не можемо прямо подзвонити туди — це приватна інформація. З нами навіть не розмовлятимуть. Нам треба діяти через Управління із соціальних питань і охорони здоров’я. Є у нас якась легенда?

Він прислухався: якщо потрібно збрехати, то натхнення з’являється звідти ж, звідки й ідеї для виступу на манежі — із зовнішнього космосу.

— Ми — після вистави — знайшли маленьку сумочку. З парчі. З пір’їнками. Маленькі дівчатка обожнюють такі сумочки. Вистава була благодійна. Для інтернатів. На сумочці написано «Клара-Марія». Ми хотіли б повернути її власниці. Хотілося б дізнатися, де вона живе.

Вона набрала номер. Пані на тому кінці дроту була доброзичлива. Каспер чув її співчуття — до дітей і дорослих. Уже вкотре він відчув сильне бажання опинитися в світі, де значно більше керівних посад обіймали б жінки. День був спекотний, у жінки, з якою розмовляла Соня, було відчинене вікно.

— Дуже шкода, — сказала вона. — Усього сорок сім дітей. І серед них немає Клари-Марії. А може, вона живе в прийомній сім’ї?

На Сониному аркуші Каспер написав «завідувачка їдальні».

— Там має бути завідувачка їдальні.

— Тоді це може бути щось подібне до сімейного інтернату. Зараз я дам вам телефони організацій, які працюють з прийомними сім’ями.

Каспер упізнав звук відчиненого вікна на тому кінці дроту. Це був звук Ґлострупа. Він підвівся і заглянув через Сонине плече. Управління із соціальних питань і охорони здоров’я містилося в будинку адміністрації амта в Ґлострупі.

— Десять номерів! — вигукнула Соня.

— Чотирнадцять тисяч дітей живуть у різних закладах. А ще я дам вам повний список усіх шкіл-інтернатів, адже вони в підпорядкуванні різних муніципалітетів, і їх важко знайти.

Протягом чверті години Соня гортала довідники, телефонувала, записувала. Каспер завмер. Нарешті вона повісила слухавку. Відсунула телефони.

— Вісімсот дітей. Що живуть у двох інтернатах, вісімнадцяти прийомних сім’ях, трьох школах-інтернатах і дитячій лікарні. І ніде немає Клари-Марії.

— А може, це якийсь невідомий нам тип установи? І вона значиться в якійсь іншій рубриці?

Вона зателефонувала до адміністрації амта. Поговорила з жінкою. Повісила слухавку.

— Усі приватні установи отримують дотацію від амта або, в усякому разі, перебувають під наглядом амта. Тому в амті є їхній список. Єдиним винятком є установи, які — особливо після 11 вересня — вважаються можливою мішенню для терористів. Інформація про їхні телефони й адреси — тільки в поліції. Але вона вважає, що в нашому районі таких немає.

Каспер підвівся. Вони зробили все, що могли. Потім він знову сів.

— Спробуй зателефонувати до поліції.

Соня зателефонувала, це був номер поліцейської префектури. Її тричі перемикали і нарешті з’єднали з жінкою її ж віку. У голосі жінки була якась таємниця, втім, у кого її немає? Вона шкодує, у вказаному районі подібних установ поліцією не зареєстровано. У неї теж було відчинене вікно. Вона повісила слухавку.